— Судячи з усього, ні. Вона добре сховалася. Центр не розкриває адрес проживання. Це їхня політика. Документи в неї з собою. І її, і дітей. Вона все забрала тієї ночі. Не паспорт чоловіка, зрозуміло. — Він ледь усміхнувся. — Але все своє. Отже, вона готувалася.
— Готувалася. Але недовго, думаю. Щось сталося тієї ночі. Щось, що зрушило з місця. Вона не стала чекати ранку.
Максим відклав аркуш. Устав, підійшов до вікна. На вулиці вже починало світати, неохоче, блідо, як буває тільки в листопаді.
Він думав про те, що Геннадій щойно сказав. Щось сталося тієї ночі. Щось, що не залишає часу чекати до ранку. Щось, що змушує схопити дітей, одну сумку й піти в темряву. Він згадав синець на зап’ясті.
Жовто-зелений, старий. Не на видному місці.
— Вона працювала в нас уже тоді, коли пішла, — сказав він, не обертаючись. — Вісім місяців тому прийшла. Отже, ще жила з чоловіком.
— Так. Перші шість місяців жила вдома, працювала нормально. Потім пішла. І все змінилося.
— Бо сама з двома дітьми в кризовому центрі — це не те саме, що вдома з чоловіком, яким би він не був, — сказав Максим. У його голосі не було ні осуду, ні жалю. Просто констатація.
— Саме так.
Максим обернувся.
— Що по центру?
— Кризовий центр «Надія», некомерційна організація. Працюють давно, репутація хороша. Дають тимчасове житло, кімнати на двох, іноді на трьох. Допомагають із документами, з юридичною консультацією в міру можливості. Але можливості в них невеликі, фінансування скромне. — Геннадій акуратно склав аркуші. — Аліна живе в кімнаті ще з однією жінкою. Соня, старша дівчинка, ходить у дитячий куточок при центрі, поки Аліна на роботі. Катя з нею. Ось чому в обід…
Максим знову сів. Налив собі кави, яка вже встигла охолонути, зробив ковток. Не скривився.
— Вісім місяців, — сказав він. — Майже.
— Що вісім місяців?
— Дитині. Каті вісім місяців. Отже, вагітність, пологи, післяпологовий період. Усе це вона пройшла з ним. З чоловіком. І тільки потім пішла.
Геннадій кивнув повільно.
— Сусід із нижнього поверху сказав дещо ще, — промовив він після паузи. Голос у нього став трохи тихіший. — Каже, одного разу чув крізь стелю, як плакала дитина. Довго, надривно. Потім тиша. Потім тихий голос, жіночий, заспокійливий. Чоловічого голосу він не чув. Тільки тишу замість чоловічого голосу.
— Тиша буває страшніша за крик, — сказав Максим.
— Погоджуюся, — відповів Геннадій.
Вони помовчали. За вікном Київ набирав хід. Десь унизу проїхала машина. Потім ще одна. Загуділа вантажівка на повороті.
— Ти сказав, вона пішла тієї ночі, коли він щось зробив, — промовив Максим. — Є версія, що саме?
Геннадій помовчав секунду.
— Сусідка сказала одну річ. Каже, бачила Аліну за тиждень до того, як та пішла. На майданчику. В Аліни на руці був синець. Ось тут. — Він показав на своє зап’ястя. — Спитала, що сталося. Аліна сказала, дверима прищемила. Сусідка не повірила, але промовчала. А потім та сама сусідка згадала, що тієї останньої ночі чула один звук. Короткий, різкий. Не крик. Щось упало. Або хтось. А потім кроки, швидкі, і двері.
Максим поставив горнятко на стіл. Повільно.
— Зрозуміло, — сказав він.
— Документи на розлучення вона ще не подавала, — додав Геннадій. — Наскільки я зміг з’ясувати. Мабуть, немає грошей на адвоката. Або боїться. Або і те, і те.
Максим знову встав. Пройшовся кухнею. Три кроки туди, три назад. Геннадій дивився на нього мовчки й чекав.
— Вона нічого не сказала на роботі, — промовив Максим. — Ні запитання. Ні слова.
— Я обережно порозпитував у кількох людей із її відділу. Колеги знають тільки, що в неї якісь сімейні проблеми. Більше нічого.
— Боялася втратити роботу. Очевидно.
Максим зупинився біля вікна. Дивився на вулицю: машини й перехожі, хтось вигулював собаку, жінка тягла сумку з ринку. Звичайне життя. Воно тривало зовні, не знаючи й не бажаючи знати, що відбувається за чужими дверима і в чужих кімнатах кризових центрів.
— Геннадію, — сказав він нарешті. — Дякую. Це все, що мені потрібно.
Водій підвівся, забрав аркуші.
— Що будете робити? — спитав він. Просто спитав, без підтексту.
Максим відірвався від вікна.
— Думати, — сказав він. — Сьогодні думати. Завтра вирішувати.
Коли Геннадій пішов, Максим повернувся до кабінету. Відкрив ноутбук. Довго дивився на робочий стіл із теками й документами. Потім відкрив новий документ і написав угорі: «Варіанти». Слово висіло на екрані, і Максим дивився на нього довше, ніж зазвичай.
Тут не можна помилитися. Не в сенсі бізнесу. У сенсі людини.
Перший варіант був найпростішим. Не робити нічого. Звільнити Казакову за статтею за систематичні порушення, закрити питання. Юридично чисто, формально, обґрунтовано. Він дивився на цей пункт секунд десять. Поставив тире: виключено. Не жалість. Просто звільнити людину, яка тримається з останніх сил без допомоги — це не жорсткість. Це боягузтво, прикрите паперами.
Другий варіант. Викликати її, поговорити, запропонувати допомогу неформально. Гроші, зв’язки, тихо, без розголосу. Він зупинився. Щось було неправильним. Конкретно, швидко, без бюрократії, але вона не знає, що він був там, біля центру. Якщо він прийде з грошима як благодійник, згори вниз, вона або відмовиться з гордості, або прийме й почуватиметься зобов’язаною. Ні те, ні інше їй не допоможе. Тире. Не так.
Третій варіант він друкував повільно. Зробити все офіційно. Гнучкий графік, наказом, із юридичною підставою. Корпоративна квартира, як службове житло, з нормальним договором. Адвокат, як робочий контакт, якого він порекомендує. Розмова з нею не про те, що він знає, а про те, що бачить хорошого спеціаліста в складних обставинах, якому компанія готова створити умови. Жодного жалю. Жодного покровительства. Просто розв’язання задачі.
Він перечитав. Закрив ноутбук…
