Він нагадав, що це все-таки сувора дика природа, яка живе за своїми непередбачуваними законами. І тому в таких делікатних екологічних питаннях не може бути ніяких стовідсоткових гарантій для людини.
Я щиро, хоч і з великою тугою в голосі, подякував йому за цю гірку, але потрібну професійну чесність. Повільно повісив слухавку, відчуваючи величезну, простяглу всередині порожнечу.
Того вечора я довго й нерухомо сидів за столом на темній кухні, повільно пив давно остиглий, безсмаковий чай. Я мовчки й порожньо дивився у темніюче вікно, за яким поволі засвічувалися вуличні ліхтарі.
Наближалася ще одна холодна зима, надворі вже зовсім стемніло, і густі сутінки щільним покривалом укутали мій тихий район. Сусідські непосидючі діти азартно грали вечірній футбол на освітленому майданчику за моїм парканом, весело кричучи.
Десь у далечині, перекриваючи шум машин, дзвінко й заразливо реготала якась незнайома мені маленька дівчинка. Це точно не була моя доросла Юлія — це був просто дуже схожий на її дитячий голос, безтурботний і дзвінкий з минулого.
Мій вечірній чай у чашці остаточно охолонув, але я зовсім не поспішав його виливати. І раптом, саме в ту тиху ніч, я різко прокинувся у кріслі від одного дуже давнього, знайомого звуку.
Я миттєво встав, ніби вдарений струмом, і намагався переконати свій сонний мозок, що то лише вітер гуляє в трубах. Казав собі, що це можуть бути галасливі сусіди за тонкою стіною чи просто моя власна, виснажена очікуванням надія грає зі мною злу шутку.
Але цей специфічний, ні на що не схожий звук царапаючих кігтиків повторився знову, розвіявши всі сумніви. Я завмер посеред кімнати, перетворившись на слух, жадібно прислухаючись до кожного шурхоту у товчі ночі мого великого будинку.
Переконавшись, що мені не привиділося, я дуже повільно, стараючись не наробити шуму, накинув на плечі старий махровий халат. Пальцями на ціпочках пройшов по темному коридору другого поверху і з затамованим серцем зупинився перед зачиненими дверима кімнати Анни.
Я міцно, до побіління кісточок, взявся за холодну металеву ручку й максимально обережно, міліметр за міліметром, підштовхнув дерев’яні двері уперед. На самому верхів’ї старої платяної шафи, в центрі знайомого гнізда зі светрів, сиділа та сама неймовірна, відважна мати-летяга.
Вона уважно, з упізнаванням, дивилася просто на мене своїми величезними, вологими, що блищали в темряві, темними очима. А поруч із нею, тісно притиснувшись один до одного у цьому теплому й затишному гнізді, метушилися троє зовсім нових, сліпих крихітних малят.
Вони були абсолютними сліпцями, вкриті лише тонким пушком і розміром не більше фаланги мого вказівного пальця. Це були зовсім нові, крихітні життя, що з’явилися на цей світ буквально кілька годин тому під дахом мого дому…
