Я прийняв твердий намір залишити їхній затишний будиночок з старого одягу на шафі в повній недоторканості. Рішив зберегти все так, як воно було до їхнього несподіваного відходу в ліс.
Того дня, уперше за три довгі, похмурі роки, я своїми руками широко розчинив усі вікна в цій спальні. Я стояв і дивився, як легкий весняний вітер вривається всередину, щедро впускаючи в застояне приміщення свіжий, напоєний запахами лісу повітря.
Темна й похмура колись кімната миттєво наповнилася яскравим, осліплюючим світлом до самих дальніх куточків. Вона одразу ж змінилася, ніби пробудилась від довгого сну й справді, по-новому, глибоко вдихнула, оживши на моїх очах.
Із настанням холодної, суворої зими я ретельно, з любов’ю почистив їхнє старе імпровізоване житло від пилюки. Я спеціально, пам’ятаючи слова Кирила, лишив невелику, але достатню щілину в рамці, щоб ці крихітні створіння могли безперешкодно потрапити до хати з вулиці.
У найхолодніші, завірюхові місяці тієї довгої зими я регулярно, як за розкладом, підсипав для них смачні ласощі. Я жменями сипав відбірні горіхи й насіння на зовнішній, покритий інеєм підвіконник, сподіваючись, що вони бродять десь поблизу.
Щоранку з надією я перевіряв це омріяне місце, виходячи на ґанок з чашкою гарячого чаю. Але мої горіхи завжди залишалися незітканими, лише поволі вкривалися товстим шаром білого пухнастого снігу.
В якийсь момент, посеред лютого, моє щедре частування все ж зникло з засніженого підвіконника. Я з тремтінням у серці й пришвидшеним пульсом помчав на другий поверх у заветну кімнату, але вона, до мого великого розчарування, усе ще була порожня й безжиттєва.
Розум швидко заглушив емоції, підказавши, що, скоріш за все, до підвіконника просто дісталися звичайні голодні вуличні пташки. Зоолог Кирило ще восени чесно попереджав, що мати-летяга зазвичай повертається до свого старого гнізда наприкінці березня або, у крайньому разі, на початку квітня.
Усю цю довгу зиму я жив лише одним світлим очікуванням — саме цього весняного тепла. Кожного ранку, ледь відчинивши очі, я перше робив крок до зачинених дверей кімнати Анни.
Я затамувавши дихання заглядав у порожнє гніздо з одягу і з трепетом перевіряв трохи відчинене пластикове віконце. Але непомітно пройшов дощовий березень, за ним так само швидко пролетів і яскравий квітень, а омріяного пухнастого дива в моєму домі так і не сталося.
На початку теплого травня я з неймовірно важким, стискаючим серцем нарешті прибрав з підвіконника засохлі горіхи. Глибоко зітхнувши, визнав свою поразку перед законами природи й щільно, до клацання, зачинив кватирку, обрубавши шлях холодному вітру.
Але лише зробив крок, я різко обернувся, ніби хтось окликав мене по імені. Повернувся до кімнати, взяв ті самі старі горіхи в кулак і знову, з упертою надією, поклав їх на те саме місце біля шибки.
Я просто не міг змусити себе остаточно здатися і назавжди прибрати їхні улюблені ласощі. Не витримавши мучительної, що гризла душу невизначеності, я узяв телефон, подзвонив Кирилові й поставив йому пряме, різке питання — що ж відбувається?
Він відповів щиро, професійно й без зайвих прикрас, намагаючись не давати хибних надій. Пояснив, що іноді навіть найприв’язаніші до місця дикі тварини з якихось причин обирають для свого нового потомства зовсім інше, більш безпечне місце в лісі…
