Це була точно така сама промениста й добра усмішка, яка завжди, в будь-якій життєвій ситуації, була в моєї покійної дружини Анни. Ми довго й тепло прощалися, побажали одне одному доброї ночі, і я з легким серцем поклав телефон на базу.
Залишившись зовсім один у своєму великому та тепер уже безпечному домі, я повільно встав зі стільця. Невимушено підійшов до колишньої спальні моєї дружини на другому поверсі й дуже тихенько, намагаючись не скрипіти петлями, приоткрив знайомі двері.
Відважна мати-летяга спокійно сиділа у своєму теплом гнізді зі старого одягу, а її пухнасті малюки солодко й мирно спали поруч з нею, трепетно прижавшись один до одного тільцями.
Того вечора я з якоїсь причини не зачинив двері одразу, як це зазвичай робив у попередні тижні. Я просто мовчки стояв у дверях, спершись плечем об косяк, й довше, ніж звично, дивився на цю ідилію.
Нарешті, коли мої очі втомилися від напівтемряви, я обережно прикрив дерев’яні двері і пішов у свою спальню. Тієї ночі я ліг із зовсім новим, давно забутим відчуттям дивовижного внутрішнього спокою та абсолютної гармонії зі світом.
Саме так, у тиші й взаємній повазі, ми й стали жити далі під одним дахом цього старого будинку. Я тихо й скромно займав свою законну частину дому на першому поверсі, а ця маленька родина повноправно й упевнено господарювала нагорі, у кімнаті Анни.
Наш зоолог Кирило, як справжній професіонал, продовжував стабільно навідуватися приблизно раз на тиждень, щоб уважно стежити за розвитком цієї унікальної ситуації. Іноді він, ніби ненароком, залишав мені на кухонному столі кольорові роздруківки з цікавою та повчальною інформацією про життя рідкісних летяг.
Я, звісно, з чистого упертість ніколи не чіпав ці папери й не читав їх у його присутності, роблячи вигляд, що мені це зовсім не цікаво. Але довгими тихими вечорами, взявши окуляри для читання, я з великим насолодою вивчав кожен абзац цих наукових статей.
Діти летяг, на моє велике здивування, росли й ставали міцнішими вражаюче й буквально на очах. Спочатку ці крихітні клубочки невпевнено розплющили блискучі оченята, потім почали потроху, дуже невміло і кумедно, вибиратися зі свого безпечного укриття на шафі.
Щодня вони дедалі більше цікавилися й сміливіше досліджували кожен доступний кут цієї великої кімнати. Незабаром їхні лапки зміцніли, і вони навчилися досить вправно заскакувати на широкий дерев’яний підвіконник.
Спочатку це було дуже обережно, з падіннями на м’який килим, але кожен день їхні стрибки ставали впевненішими й граціознішими. Один з цих милих пухнастих малят навіть виробив дуже дивну, але напрочуд приємну звичку.
Він любив спускатися вниз, довго сидіти на моєму кухонному вікні й під довгий час, як старий філософ, дивитися на галасливу вулицю через подвійне скло. Кожного разу, помічаючи його там під час сніданку, я робив вигляд, що це сусідство мене страшенно й невиносно дратує.
Я бурчав собі під ніс, мовляв, від них забагато сміття, але ніколи насправді, жодного разу, не намагався прогнати їх назад нагору. Іноді ввечері, коли в моєму великому домі ставало особливо тихо, я чув із верхніх кімнат дуже м’які, заспокійливі звуки.
Це була легка мишача метушня й тихі постукування кігтиків — вони тепер регулярно долинали з колишньої кімнати Анни. І найдивовижніше було в тому, що ця нічна тиша ніколи більше не здавалася мені такою жахливою, мертвою й гнітючою, як увесь попередній трирічний період.
Свіжі, відбірні лісові горіхи на тому підвіконні більше ніколи, за жодних обставин, не закінчувалися. Бо я, з маніакальною пунктуальністю, старанно підсував їх туди щоранку.
Я робив це приховано, коли нікого не було поруч, хоча з дурної гордості й не зізнавався навіть собі перед дзеркалом. Одного вечора, без мети прохідуючи повз їхню обжиту кімнату, я раптом, наче вдарившись об невидиму стіну, застиг на місці.
Я зовсім не чув звідти нічого дивного чи тривожного, але вже спочатку не збирався затримуватися біля цієї двері ні на хвилину більше. Проте я ніби завмер у незвичній для себе нерішучості на кілька довгих секунд, прислухаючись до власного дихання.
А потім я простяг руку, твердо схопився за холодну металеву ручку, спокійно відчинив двері й мирно увійшов у колись заборонену для мене спальню…
