Та в ту саме святкову ніч, дивлячись на танець доньки, мені якось раптово й помітно стало легше дихати повним грудьми. Я спонтанно вирішив затриматися в гамірному Києві ще на два повних дні, щоб трохи відпочити душею, прогулятися знайомими вулицями й остаточно зібратися з думками.
На третій день мого імпровізованого відпочинку, сидячи у комфортному вагоні потяга й меланхолійно спостерігаючи за швидкоплинними за вікном незнайомими містами, я раптом помітив дивне відчуття. Я дедалі частіше думав не про недавнє весілля, а про ту саму зачинену кімнату на другому поверсі свого далекого дому.
Я зі зростаючим тривожним почуттям згадав трохи відчинене вікно, яке лишив для провітрювання, і жалкував, чи вистачить підростаючим пухнастим малюкам тих запасів горіхів. Я переймався, чи було досить їжі, яку я щедро насипав на підвіконник прямо перед від’їздом до столиці.
Я навіть не помітив, в який саме переломний момент ці дикі лісові істоти у непорушній кімнаті Анни стали чимось по-справжньому важливим. Вони зовсім несподівано перетворилися на те перше, про що я з палаючою тривогою думав від самого ранку в готельному номері.
Мій швидкий поїзд прибув на рідний вокзал точно за розкладом, без найменших затримок, і я миттєво сів у таксі до свого району. Уже за годину я стомлено, але впевнено вставляв ключ у замок і відчиняв важкі двері свого заміського дому.
Я переступив поріг і буквально застиг у передпокої, ошелешено й недовірливо дивлячись на влаштований у моєму помешканні неймовірний безлад. Усі дрібні речі з тумбочки були кимось безжалісно й грубо скинуті на брудну підлогу, старі газети розірвані на клапті й хаотично розкидані всюди.
Улюблена, дорога серцю декоративна таріль Анни, яку вона привезла з нашої медової подорожі, лежала біля протилежної стіни. Вона якимсь неймовірним дивом залишилася цілою й неушкодженою після падіння з великої висоти.
Масивні дубові дверцята шафи для верхнього одягу в коридорі були розчахнуті настіж, ніби їх намагалися вирвати з петель. Значна частина її зимового вмісту була брутально перекидена та майже повністю вивалена назовні просто на витоптаний килимок.
Не знімаючи взуття, я швидким, повним праведного гніву кроком піднявся на другий поверх, у ту саму кімнату з летягами. Я був сповнений рішучості негайно перевірити їхній стан і з’ясувати, як ці крихітні створіння встигли влаштувати такий масштабний хаос у моєму домі.
Мати-летяга зовсім байдужо сиділа на звичному місці на верхівці старої шафи, міцно обіймаючи своїх малят. Вона дивилася просто на мене з тим самим безкінечно спокійним, трохи відстороненим виразом кумедної мордочки, як і в перший день нашої дивної зустрічі.
Я не стримав емоцій і на підвищених тонах висловив їй усе, що думаю про цю дивом уцілілу таріль і про неймовірний безлад у моєму чистому коридорі. Я голосно обурювався тим сумним фактом, що варто було лише залишити їх самих на два короткі дні, а не на вічність, як вони перетворили мій дім на руїни.
Вона ніяк не відреагувала на мої гнівні тиради й мовчки дивилася на мене своїми глибокими, не миготливими очима. Це крихітна пухнаста матуся не видала жодного звуку у відповідь, ніби моє людське обурення було нижче її звіриного гідності.
Вже трохи заспокоївшись і виходячи зі спальні у коридор, я раптом звернув увагу на одну дуже дивну і тривожну деталь. Маленьке вентиляційне вікно в кінці коридору, яке я завжди тримав зачиненим, тепер було злегка, буквально на кілька сантиметрів, відчинене.
Я намагався мислити логічно й для себе вирішив, що ці гіперактивні летяги, мабуть, навчилися якимось чином добиратися до ручки. Я подумав, що вони дізналися відкривати засувки, вільно гуляючи по всьому моєму дому холодними ночами в пошуках розваг.
Зовсім не бажаючи більше ані секунди миритися з цим зоологічним свавіллям у моєму житлі, я підійшов і щільно, до клацання, зачинив те злополучне вікно. Потім рішучим кроком повернувся на кухню, зняв трубку стаціонарного телефона і дуже сердито набрав номер чергової частини місцевої поліції.
Я категорично вимагав від чергового оператора, аби негайно надіслали до мене вільний наряд для офіційної фіксації збитків. Хотів, щоб вони за всіма правилами склали протокол про те, що ці охоронювані дикі тварини методично й цілком руйнують мій приватний дім.
Я голосно й обурено заявив у трубку, що більше не збираюся терпіти цей безлад заради збереження рідкісного виду й вимагаю негайної евакуації летяг. Патрульні поліцейські приїхали на мій виклик дивовижно швидко, буквально через десять хвилин після мого гнівного дзвінка.
Вони ввічливо й з професійним спокоєм вислухали всі мої сбиті й емоційні нарікання щодо порваних газет і розкиданих речей. А потім почали діяти зовсім не так, як я логічно очікував би від них у цій, здавалося б, тривіальній справі з бешкетними білками.
Офіцери навіть не стали діставати планшети й складати якісь офіційні акти про погану поведінку рідкісних летяг. Вони зовсім не заводили зі мною розмов про матеріальні збитки чи компенсацію.
Натомість ці серйозні люди в уніформі мовчки, з максимальною концентрацією пройшлися всіма кімнатами мого великого дому. Вони уважно, освітлюючи ліхтариками, оглядали всі повалені речі й постійно тихо, ледь шепотом, переговарювалися між собою по рації.
Потім один із старших офіцерів підійшов до мене й дуже серйозно попросив показати те маленьке вікно в кінці коридору. Він мав на увазі саме те вікно, про яке я необережно згадав у своєму розповіді і яке я зовсім недавно своїми руками щільно зачинив…
