Призначений куратор Кирило пунктуально приходив до мене щодня, щоб особисто перевірити стан тварин і переконатися в їхній абсолютній безпеці та комфорті. Він надзвичайно обережно, стараючись не скрипіти підлогою, заглядав у кімнату, робив якісь важливі наукові нотатки в своєму товстому робочому журналі й мовчки, не турбуючи мене, ішов.
Кожного разу під час його візитів я всіма силами вдавав, ніби надзвичайно зайнятий важливими господарськими справами на кухні або терміновим прополюванням клумб у саду. Я прагнув своїм виглядом показати, що зовсім не цікавлюся тим, що саме він так ретельно записує у своєму потерпілому блокноті.
Але одного разу глибокої ночі, коли дім занурився в абсолютну тишу, я раптом почув зі зачинених дверей дуже тихий, ритмічний шелест. Це було щось поміж тонким мишиним писком і тихим шурхотінням сухого листя, і, всупереч усім своїм принципам, я відразу ж підвівся з ліжка.
Я підійшов до спальні, ледь відчутно приоткрив двері в кромешній темряві й побачив, як пухнаста мати дбайливо, з неймовірною ніжністю, годує своїх крихітних малят. Вона сиділа в центрі гнізда зі старого одягу, міцно й надійно притискаючи цих сліпих клубочків до свого теплого, пульсуючого життям тіла.
Я простояв у дверях кілька довгих секунд, затамувавши подих і боячись порушити цю сакральну ідилію материнства. А тоді так само безшумно, як прийшов, зачинив старі двері й повернувся в свою порожню постіль з абсолютно новими думками.
Наступного дня Кирило, як звично, знову прийшов на свою рутинну перевірку, і дорогою до омріяної кімнати його пильний погляд випадково впав на широкий підвіконник у коридорі. Там, на найвиднішому місці, акуратною, явно кимось дбайливо зібраною купкою лежали кілька свіжих лісових горіхів і очищених соняшникових насінин.
Він повільно перевів погляд на мене, подивився з легкою, теплою й все зрозумілою усмішкою, яка буквально читала мої думки. Але перш ніж цей проникливий хлопець встиг щось промовити вголос, я поспіхом, трохи запинаючись, заявив, що це випадковість і я просто прибираю старе сміття в домі.
Кирило тихо засміявся собі під ніс, зберігаючи при цьому зовнішність серйозного професіонала. Він мудро вирішив не розвивати тему і більше нічого не коментував, дозволивши мені зберегти залишки моєї надуманої гордості.
Приблизно через тиждень після цього один із помітно підрісших і окріпших малюків уперше в житті наважився вийти за межі безпечної кімнати. Я спокійно сидів за столом у світлій кухні, мирно читав ранкову газету з чашкою міцної кави в руках.
Раптом я краєм ока помітив, як по підлозі рухається щось дуже маленьке, неймовірно пухнасте й абсурдно сміливе, прямуючи просто до порога моєї кухні. Малюк-летяга раптом застиг, ніби вкопаний, уважно подивився на мене своїми намистинками-очима і, здавалося, навіть не збирався тікати в укриття.
Я також рефлекторно застиг на стільці, незграбно намагаючись заховатися від цього крихітного створіння широко розгорнутою сторінкою ранкової газети. Та цей пухнастий шукач просто сидів на холодній плитці й пильно дивився на мене без жодної краплини тваринного страху, з якимось надзвичайно спокійним, філософським зацікавленням.
Тихо, але виразно зиркнувши на цю нелепу ситуацію, я повільно встав і максимально обережно підняв цього теплого пухнастого клубочка в свої великі долоні. Старався рухатися дуже плавно, щоб не налякати тендітну істоту, серце якої шалено калатало десь під густою шерстю.
Цей малюк був дивовижно, пекельно теплий на дотик і здавався в моїх руках майже зовсім невагомим, наче хмаринка пуху. Я дуже повільно, крок за кроком, ніс цього маленького втікача коридором назад у його законну, охороняну державою кімнату.
Мати-летяга, що сиділа на шафі, пильно й строго поглянула спочатку на моє обличчя, а потім перевела очі на свого непосидючого малюка в моїх руках. Вона зовсім спокійно підсунула його лапками до свого живота й почала методично вилизувати, ніби я був не страшним чужинцем, а зручною доставочною службою, що повернула річ на її місце.
Я чомусь затримався в дверях цієї кімнати трохи довше, ніж було потрібно для простого повернення втікача. А потім я мовчки розвернувся, глибоко зітхнув і повільно повернувся на кухню до недопитої, вже охололої кави.
Моя свіжа ранкова газета пролежала на кухонному столі неторканою до самого пізнього вечора. Усі думки були зайняті цим крихітним, безстрашним створінням, яке так довірливо дивилося на мене своїми чорними очима.
Рівно через два тижні після того кумедного випадку мені несподівано подзвонила доросла дочка Юлія і радо нагадала про свою довгоочікувану весілля. Вона дбайливо додала вкінці розмови, що обов’язково заїде за мною на своїй машині наступного ранку.
Юлія хотіла переконатися, що я встигну спокійно, без зайвої метушні зібратися, упакувати костюм і морально підготуватися до великого торжества. Коли вона своїм звичним, життєрадісним тоном спитала, як у мене справи в порожньому домі, я дежурно відповів, що все добре і спокійно.
Але після невеликої, трохи незручної паузи я не витримав і додав, що в мене з’явилися нові, досить незвичні співмешканці. Юлія дзвінко й легко розсміялася в трубку, наївно подумавши, що я просто так намагаюся жартувати від самотності, а я не став її розчаровувати й не вдавався в зоологічні подробиці.
Перед самим виходом з дому, стоячи вже з дорожньою сумкою в руках, я на мить зупинився біля наглухо зачинених дверей на другому поверсі. Я трохи ніяково сказав просто в лунку коридору, що їду на пару днів і щиро прошу їх не створювати проблем у мою відсутність.
Одразу після цього дивного монологу я швидко вийшов на залиту сонцем вулицю, зачинив замок і несподівано зловив себе на одній кумедній думці. Я стояв на ґанку й думав про те, що поводжуся як повний, виживший з розуму старий дурень, серйозно говорячись із дикими тваринами через дерев’яні двері.
Довгоочікуване весілля моєї коханої Юлії відбулося в самому центрі Києва — було надзвичайно галасливо, неймовірно радісно й повне великої кількості незнайомих мені людей. Веселі родичі й друзі жениха постійно підходили до мене, дружньо плескали по втомленому плечу й навперебій говорили, яку чудову, розумну й красиву доньку я виростив.
Я з усіма був абсолютно згоден — у ту ніч моя Юлія в білосніжній сукні сяяла так яскраво й щасливо. Від її щирої, променистої усмішки неможливо було відвести очей жодної секунди.
Дивлячись на неї, я час від часу ловив себе на тягучій, але світлій думці про те, як би раділа ця події моя покійна Анна. Я думав про те, як вона плакала б від щастя, якби могла хоч фізично бути поруч із нами в цей знаменний день.
Коли пізно ввечері ведучий нарешті оголосив традиційний перший танець молодят і в величезному банкетному залі стало трохи тихіше й романтичніше, я непомітно відійшов убік. Я підійшов до великого панорамного вікна ресторану і довго, поглинений спогадами, дивився на переливи нічних вогнів метушливого міста.
В останні три роки після трагічної втрати Анни я всіма чесними й нечесними способами усіляко уникав подібних галасливих заходів. Я панічно боявся великих скупчень щасливих людей, бо все навколо невблаганно нагадувало про мою невідновну втрату.
Навколо було надто багато закоханих пар, надто багато безтурботних усмішок і надто багато дрібних деталей, що жорстоко роздирали мої старі рани. Все це постійно нагадувало мені про те суворе й болісне — моєї коханої Анни більше ніколи не буде поруч зі мною…
