— Ну-ну, із задоволенням помилуємося. Головне, щоб дівчинка нашого сина не зомліла від такої краси.
— Нічого страшного, відкачаємо.
Він увійшов до кімнати, подивився на рояль. Колись він дуже хотів, щоб Ваня займався музикою. Він наймав репетиторів, купив цей рояль, але синові, як то кажуть, ведмідь на вухо наступив. Після кількох років мук Ваня почав благати:
— Тату, давай я ще в п’ять різних секцій ходитиму, тільки не музика! Я терпіти її не можу, а цей рояль узагалі ненавиджу.
Андрію було прикро. Так, дуже прикро. Він так сподівався ще колись почути ту саму мелодію, яку для нього написала Каріна. Але сам він навіть наспівати її не зміг би. Проте був точно впевнений, що якщо ще колись її почує, то одразу впізнає.
Лише через десять років після того, як Нонна Георгіївна розлучила їх із Каріною, він дізнався, що дівчину відправили в Карпати, до рідної сестри Нонни. Так, ніби на заслання. Через рік, коли Андрій уже поїхав, їй дозволили повернутися, але Каріна відмовилася. Горда була. А потім там, уже в тітки, вона застудилася і померла. Він тоді ледь не збожеволів, але був уже одружений з Ніною і стримався. Не поїхав ні до Нонни, ні в Карпати.
— Ну що, все готово?
Вони з Ніною стояли й дивилися на накритий стіл. З духовки смачно пахло м’ясом.
— Ну так, краса ж.
Ніна подивилася на нього й усміхнулася:
— Уяви, якщо обраниця Вані нам не сподобається?
Андрій розсміявся:
— Ні, такого точно бути не може. По-перше, я Ванькові довіряю і впевнений, що погану дівчинку він не покохає, а по-друге, жити з нею не нам, тож вище ніс, люба, наш син виріс.
— Андрію.
— Що?
— А ти чого стоїш?
Коментування закрито.