Того ж тижня вона записалася на консультацію до лікаря-дерматолога, якого рекомендувала знайома. Не заради різкої зміни зовнішності, а для того, щоб повернути собі відчуття зібраності. Лікар спокійно розписав курс процедур, пояснив, що ефект дасть не один візит, а послідовність кроків. Марина погодилася на графік, який зручно лягав у її новий розпорядок. Її плани більше не залежали від чужих зустрічей і таємних дзвінків.
Увечері, залишившись одна, вона вийняла з шухляди злощасну підвіску-краплю і затримала її між пальцями. Камінь ловив світло настільної лампи й утримував його всередині, немов говорив, що навіть у крихітному об’ємі можливо вмістити цілу кімнату. Марина поклала прикрасу на оксамитову підкладку і закрила кришку. Вона не збиралася приписувати речам непотрібні значення, проте їй подобалося думати, що в цій формі міститься просте нагадування. Усе, що могло випасти з рук, тепер опинилося в замкненій скриньці.
Герман того вечора запитав, чи потрібен їй водій на завтра. Марина відповіла, що впорається сама. Він кивнув і відвернувся до ноутбука. Його пальці швидко бігали по клавіатурі, але в цьому ритмі тепер чулася напруга. Розмова не відбулася, і Марина не наполягала. Вона повернулася до своїх списків, двічі перевірила дати в нотаріуса, звірила час зустрічі в юриста, перечитала умови банківських договорів. Кожна галочка навпроти рядка ставала маленькою цеглиною в стіні, яку вона зводила не проти когось, а заради себе.
Тепер, коли в Марини кожен день підпорядковувався єдиній, ретельно продуманій меті, її думки і вчинки ставали точними, як стрілки добре налагодженого годинника. Вона була зібрана, холоднокровна, в її рухах відчувалася внутрішня дисципліна і впевненість у тому, що результат буде на її боці.
У цей час життя Германа перетворювалося на нескінченну нервову напругу. Обіцянки, дані коханці, накладалися на справи компанії, тиск партнерів змішувався з тривогою за репутацію, а будь-яке слово могло обернутися скандалом. Усе, що раніше здавалося керованим, розпадалося на хаотичні уламки, і кожен новий день приносив йому тільки втому і роздратування.
Ася поводилася в офісі немов господиня території. Вона давно перестала бути просто секретаркою, яка тихо сортувала документи і приносила каву. Вагітність зробила її центром уваги, і вона спритно користувалася цим становищем. Щоранку, щойно Герман переступав поріг, він бачив одне й те саме: Ася сиділа за столом із навмисно втомленим обличчям, спираючись рукою на живіт, і починала перераховувати свої страждання.
— Мені погано, — говорила вона з такою вагою в голосі, немов ішлося про катастрофу вселенського масштабу. — Учора всю ніч нудило. Я майже не спала. Ти ж розумієш, мені потрібен особливий догляд.
Герман кивав, відводячи погляд, і просив її зайнятися справами. Але справи з кожним днем відходили на другий план. Замість звітів і листів на столах з’являлися буклети туристичних агентств, каталоги ювелірних виробів, списки екзотичних продуктів.
— Я хочу краба, — заявила вона одного разу, недбало кидаючи перед ним роздруківку з меню модного ресторану. — Мені необхідний білок. Ти ж не хочеш, щоб дитині не вистачало харчування?
Наступного дня вона просила свіже манго, потім лічі, гуаву, пітаю та рамбутан. Через тиждень заговорила про подорож:
— Мені потрібно на острови. Я втомилася від цього повітря, від цієї сірості. Там я зможу розслабитися, а дитині корисне море. Ти ж розумієш, це не примха, а необхідність.
Слово «необхідність» вона вимовляла з особливим натиском, немов вивчила його як головний інструмент тиску. Герман усе частіше мовчав. Він відчував, як між пальцями вислизає звична стійкість. Кожен каприз Асі тягнув за собою нові витрати. Він ще міг би дозволити собі подарунки, якби це не супроводжувалося постійним ризиком. Ася не просто просила, вона вимагала. Якщо він відмовлявся або намагався відкласти, вона переходила в наступ.
— Ти не любиш мене, — кидала вона, обводячи його очима, повними докору. — Ти готовий піклуватися про свою дружину, якій давно нічого не потрібно, а про мене, матір твоєї дитини, ти думаєш в останню чергу.
Герман намагався заперечити, говорив про переговори, про партнерів, про те, що бізнес вимагає уваги. Але Ася не слухала. Вона підвищувала голос, стискала кулаки, кидала на підлогу папки з паперами. Двічі її поведінка перетворилася на справжню істерику, коли вона розридалася так голосно, що весь офіс завмер. Співробітники відверталися до екранів комп’ютерів, вдаючи, що нічого не відбувається, але чутки розповзалися миттєво.
Герман відчував, що керувати ситуацією стає неможливо. Він намагався раціонально розкласти все по поличках. З одного боку — Марина, дружина, з якою його пов’язувало спільне майно, роки життя, спільні проєкти. З іншого — Ася, юна, примхлива, але з дитиною, яка ось-ось з’явиться. Він чітко розумів: варто Асі заявити про себе голосно і відкрито, і його репутація опиниться під ударом. Він згадував минулі роки, коли його ім’я асоціювалося з надійністю. Партнери довіряли йому, вважали людиною слова. Він умів тримати обличчя в будь-якій ситуації, умів вести переговори так, що вигравав кожен. Тепер же одне слово Асі могло зруйнувати цей образ.
Вона погрожувала:
Коментування закрито.