— Еммо, я знаю, що ти в цьому будинку працюєш все життя. І тебе дуже цінували батьки Юлі. Але тепер я твій господар. Не боїшся, що я тебе звільню після таких слів?
— Миколо Олександровичу, я це говорю не тому, що хочу вас образити або ще щось. Просто хочу, щоб ви тисячу разів подумали. Чи не буде вас потім мучити совість? Та й злочин це.
— А тебе совість не буде мучити, якщо Микити не стане? Невже тобі шкода якогось незнайомого тобі пацана, коли на кону життя Микити? Ти ж його няньчила з народження.
— Так, ви праві, Миколо Олександровичу. Порівнювати такі речі не можна. Я підготую одяг Олексія.
Вони на секунду замовкли, і тут долинули крики дівчини, замкненої Льошкою в кімнаті. Микола і Емма вискочили з кімнати. Олексій виглянув з-за штори. Те, що він зараз почув, не піддавалося ніякому розумінню. Куди його зібралися везти? І чому він повинен гинути заради якогось Микити?
І тут Льошка побачив телефон. Великий стаціонарний телефон. Хлопчисько підбіг і швидко набрав номер Світлани. Пройшли томливі секунди очікування. «Тітонько Світлано, візьми слухавку», — молив про себе хлопчик.
— Алло? — почув він довгоочікуваний голос у слухавці.
— Тітонько Світлано! — зашепотів збиваючись хлопчисько. — Врятуйте мене, допоможіть! Він замкнув мене в кімнаті. Кудись хоче вивезти. Я чув, він говорив, що я можу не вижити.
— Льошенько, це ти?! — скрикнула Світлана. — Де ти знаходишся, хлопчику мій?
— Я не знаю. Це якийсь котедж.
І тут у дверях з’явився Микола. Він був у люті. Побачивши його, хлопчик позадкував і впустив слухавку. Світлана щось кричала в слухавку, але її вже ніхто не чув. Микола мовчки підійшов до Льошки, схопив його за комір і потягнув у кімнату. Марно хлопчисько виривався, кричав. Ніхто йому в цьому будинку не міг допомогти.
А в цей час по квартирі металася Світлана. Вона зрозуміла, що Льошка потрапив у біду. Але де він? Хлопчисько так нічого й не сказав. Тут повернувся Паша, якому жінка подзвонила відразу ж, як поговорила з Льошкою.
— Так, заспокойся! — гримнув на дружину Павло. — Давай думати, як дізнатися адресу цього Миколи.
— Треба в опіку йти, — зметикувала Світлана.
— А ти не зрозуміла, що вони заодно з цим Миколою? Підозріло швидко вони віддали нашого Льошку йому. Нічого вони нам не скажуть. А гірше того, повідомлять цьому Миколі, що ми шум підняли. І тоді точно ми не зможемо Льошці нічим допомогти. Що він сказав? Він загинути може?
— Так, — плакала Світлана. — О, Господи, Оленочко, подружко моя мила, прости. Не вберегла я твого синочка.
— Та почекай ти голосити! — скрикнув Павло. — У поліцію треба. А що у нас є на цього Миколу?
— Та нічого.
— А дзвінок… скажуть, хлопчисько бавився. Або батько покарав, ось вирішив йому так помститися. Але це ж неправда.
— Та я знаю, що неправда.
Павло зосереджено думав. І той план народився сам собою. Був у нього друг, хороший програміст. Будь-яку інформацію дістати для нього — пара дрібниць. В опіці теж всі матеріали повинні бути в електронному вигляді. Звичайно, не стовідсотково, але спробувати варто. Коли Володі подзвонив Павло, той спочатку розвеселився.
— Ні, друже, розумію, якби ти щось крупніше придумав. Але відділ опіки тобі навіщо? — засміявся Вова.
— Не розумію. Хлопчисько один у велику біду потрапив. Без нашої допомоги боюся, що йому не вибратися.
Пояснив Павло і все розповів.
— Зрозумів, — відповів Володя. — Приїжджай давай, зараз все зробимо. А я поки ще пару дзвіночків зроблю.
— Кому?
— Скоро дізнаєшся.
Павло був уже у Володимира, коли до того під’їхали кілька міцних хлопців, друзі програміста. Але, на відміну від нього, вони працювали в спецназі. На щастя, в базі даних відділу опіки був Льошка і адреса його батька: елітне селище на виїзді з міста. Туди й вирушили троє міцних хлопців і Павло.
Емма Георгіївна зачинила двері і зітхнула. Так, вона важко переживала всю ситуацію з Микитою. І коли з’явився цей хлопчик, думала, що нарешті все вирішиться. Але як можна врятувати одного ціною іншого? Як потім жити, знаючи, якою ціною все це виконано? Емма Георгіївна набрала номер поліції і попросила з’єднати з одним генералом. Вона раніше, ще по молодості, трохи з ним навіть дружила.
— Еммо! — скрикнув генерал. — Скільки років, скільки зим! І навіть думати вже не смів, що ти мені подзвониш.
— Костю, тут така справа…
Емма Георгіївна розповіла всю історію з хворим сином Миколи, усиновленням Льошки. Микола вирішив сьогодні летіти, не чекати документів з клініки. Хлопчик цей сьогодні мало не втік. Так Микола його напоїв заспокійливим і в аеропорт вирушив.
— Костю, затримай його. Я, звичайно, не ангел, але пособницею бути не хочу, — глухо сказала Емма і поклала слухавку.
А в двері вже дзвонили. На порозі стояли міцні хлопці. Як вони проникли у двір, можна було тільки здогадуватися.
— Де він? — запитав один з них, менший за інших.
— Хто? — розгубилася Емма.
— Микола цей. Де Льошка?
Коментування закрито.