На нього суворо дивилася вчорашня стара, Емма Георгіївна. Згадав хлопчик її ім’я.
— Я б хотів прогулятися по будинку.
— Не можна, — коротко сказала служниця і зачинила двері перед самим носом хлопчика.
Льошка від подиву розкрив рота. Він що, у в’язниці?
Через кілька хвилин двері знову відчинилися, і зайшов Микола, бадьорий, веселий.
— Як спалося на новому місці? — він недбало поплескав Льошку по голові. — Давай вмивайся, одягайся і поїхали.
— Куди? — здивувався хлопчик.
Його шлунок стиснувся від голоду і незадоволено забурчав. Льошка звик снідати, а тут, виходить, його годувати не збиралися.
— У справах треба, — посміхнувся Микола. — У лікарню з’їздимо, лікар тебе подивиться, а потім поїдемо в кафе.
— Навіщо в лікарню?
— Я ж повинен знати, що у мене син здоровий, а то раптом тобі стане погано, а я й допомогти тобі не знаю чим.
— Та я начебто здоровий.
— А де ти спостерігався?
— У районній поліклініці.
— У районній, — посміхнувся знову Микола. — А ми з тобою поїдемо в серйозний медичний центр.
— Був колись у медичному центрі… — Льоша знизав плечима. — У торговому центрі був, а в медичному ні.
Вони їхали знову у великій красивій машині з водієм. Льошка весь час поглядав на батька. І в маленькому сердечку народжувалася велика тривога. Навіщо він цій рідній, але чужій йому людині? Йому ж абсолютно все одно, про що думає Льошка. Як він жив весь цей час? Адже жодного питання не поставив, про маму нічого не запитав.
Миколі хтось подзвонив.
— Так, мила, так, зі мною, — сказав він, скосившись на Льошку. — Все нормально, я тобі ввечері подзвоню.
Хлопчик зрозумів, що батько розмовляв зі своєю дружиною. Де вона? Чому її не було в тому будинку? Образа кольнула в серці. Значить, у батька є сім’я, а про маму він і не думав всі ці роки. Так виходить.
У медичному центрі Льошку відразу оточили люди в білих халатах, якісь аналізи, обстеження. До обіду у дитини від голоду вже паморочилася голова.
— Ось і все, — задоволено сказав Микола і поплескав хлопчика по плечу. — Молодець, поїхали додому.
Хлопчик боязко сказав, що хоче їсти, на що чоловік махнув рукою, мовляв, вдома вже й поїмо. Повернувшись, хлопчисько з жадібністю з’їв шматок м’яса, запив якимось соком, ледве добрався до своєї кімнати і впав без сил на ліжко. І знову в дверях повернувся ключ.
А потім потягнулися дні, схожі один на інший. Льошку нікуди не випускали, їжу приносили прямо в кімнату. З ним спілкувалася та стара і ще одна молоденька дівчина з лукавими чорними очима. Як потім зрозумів Льошка, вона рідною мовою нічого не розуміла, якась іноземка. Перші дні хлопчик поводився спокійно, а потім почав стукати по батареї, вимагаючи, щоб батько прийшов до нього і пояснив, чому його тут тримають. Незабаром його запал якось зменшився, весь час хотілося спати. Хлопчик не відразу зрозумів, що в його їжу і питво щось підмішують, а коли зметикував, почав потайки все виливати в унітаз. Потрібно було якось вибратися з цієї клітки. Але як, Льошка поки не розумів.
А в цей час у далекій країні повернення Миколи чекала Юлія з сином Микитою. Микита народився з патологією нирок. До п’ятирічного віку обидві нирки ще функціонували. Але потім в одній з них почалися незворотні процеси, і її довелося видалити. І ось два роки тому почалися проблеми з другою ниркою. Лікарі сказали однозначно, що дитину врятує тільки пересадка. І здавалося б, проблем з грошима у сім’ї немає, та й трансплантація в цій країні розвинена непогано, але Микиті ніхто не міг допомогти. Рідкісна група крові, особливості організму.
Одного разу лікар у розмові з батьками обмовився, що врятувати хлопчика можна було б, якби у нього був рідний брат або сестра. Якщо дитина здорова, то проблем у неї і з однією ниркою не буде, а для Микити це порятунок, — сказав лікар. І ось тоді Юля спершу згадала про наївну дівчинку, яку Микола кинув вагітною. Вона, звичайно, про все знала.
— Треба знайти цю дівку і заплатити їй! — кричала вона Миколі. — Заплатити стільки, скільки попросять!
— Юлю, ти розумієш, про що мова? Не кожна на таке піде.
— Вона була жебрачкою і явно жебрачкою залишилася. Пообіцяй їй таку суму, від якої вона про все на світі забуде. Ти зрозумій, це наш єдиний шанс. А не погодиться, так заберемо її дитину, і все. Хто там, до речі, тоді народився?
— Та начебто хлопчик, за віком трохи старший за Микиту.
— Ось бачиш, все складається вдало. Не можна зволікати, нашому синові так погано.
Юля ридала. Микола розгублено чухав потилицю. Якось все це неправильно. Але, з іншого боку, всі ж будуть живі і щасливі. Він поїхав на батьківщину. І тут його чекала перша перешкода. Олени більше не було. Її син, а він точно знав, що це від нього дитина, кудись зник. У дитячому будинку його не було. Він на вуха поставив поліцію і опіку.
— Що у вас за безлад?
Коментування закрито.