— крикнув один.
— Додому! — весело відповів хлопчик і розчинив двері.
Перше, що він побачив, — це сусідку Ніну Петрівну, яка плакала.
— Що трапилося? — не розуміючи нічого, запитав Льошка.
І тут він побачив маму. Вона лежала на дивані, вкрита з обличчям простирадлом, тільки рука її була відкинута вбік. Мамина рука, тонке зап’ястя, акуратно підпиляні нігтики. Мама так мріяла зробити професійний манікюр, але завжди на це грошей не вистачало. На пальчику каблучка, срібна. Мама казала, що це їй від бабусі дісталося. Проста каблучка, на щастя.
— Мамо! Мамочко! — закричав Льошка і кинувся до жінки.
Хлопчисько все зрозумів одразу, але повірити не міг.
— Ні, там лікарі про іншу людину говорили. Це для неї машина, а не для мами. Ні, вона просто спить.
Хлопчик відкинув простирадло і тремтячою долонею торкнувся її чола. Як мама робить, перевіряючи у нього температуру. З жахом дитина відсмикнула руку. Лоб мами був крижаний.
— Льошенько, милий, не треба! — заплакала Ніна Петрівна і обійняла хлопчика. — Заснула твоя матуся, вічним сном заснула.
Льошка уткнувся в плече сусідки. Тихо заплакав, а скоріше навіть заскавчав по-щенячому. І в цьому плачі було стільки болю, стільки горя, що доросла жінка насилу стримувалася, щоб самій не заголосити. Та як же так? Молода, красива жінка, ще майже дівчисько, а ось лежить, нежива.
Того ранку Ніна Петрівна зателефонувала сусідці. Вона знала, що Олена зранку вдома. Олена не відповіла. Думала, вийшла у справах, а потім запах відчула. Щось горіло. Згадала, що Олена їй якось запасні ключі залишала. Про всяк випадок, раптом Льошка забуде або вона сама. Відчинила Ніна Петрівна двері і на кухню, а там плита увімкнена, на ній сковорідка. Мабуть, Олена, коли Льошці смажила яєчню, забула вимкнути, а хлопчисько й не помітив. Ніна Петрівна все вимкнула, вікно відчинила, до кімнати зазирнула — Олена спала.
— Оленочко, ну чого ж ти так? — з докором сказала сусідка. — І будинок же можна спалити, сковорідка на плиті у тебе мало не розплавилася.
Олена мовчала. Ніна Петрівна вирішила вже піти, щоб не заважати. Нехай вже спить. Але щось здалося їй неприродним у положенні Олени. Торкнула її за плече. І ось тут зрозуміла — щось не те з сусідкою. Швидка, що приїхала, констатувала смерть.
Того дня Ніна Петрівна забрала Льошку до себе. Хлопчик тепер мовчав, дивлячись в одну точку. Він один на цьому світі. Зовсім один. Ні, в це неможливо повірити. Маму зараз відвезуть до лікарні, а там вона — раз — і прийде до тями. Так же буває іноді. Він чув про це.
Але незабаром він почув рух на сходовому майданчику. Побіг подивитися. Це тітка Світлана прийшла до їхньої квартири з вінками.
— Приберіть! Викиньте їх! — закричав Льошка, вискочивши від сусідки. — Не треба цього нічого! Мама жива! Жива!
Світлана ні слова не сказала. Лише міцно обійняла хлопчика, так вони й стояли на сходовому майданчику. Плакали.
У день похорону Олени розігралася справжня хуртовина. Але Льошка зовсім не відчував, як гострі сніжинки з силою впиваються в його обличчя, як крижаний вітер хапає його за шию. Він ішов за труною мами і розумів, що ось зараз усе. Він більше ніколи її не побачить. Більше ніхто у нього не запитає: «Синочку, як сьогодні в школі справи? Ти їв? Я там на плиті тобі тефтелі твої улюблені приготувала зранку». Та до біса ці тефтелі! Про що він взагалі думає? Він більше очей її не побачить. Її довгого русявого волосся, яке так гарно обрамляло її обличчя. Вона більше його ніколи не обійме, не притисне до себе. І він не відчує такого легкого аромату ванілі. Від мами завжди так пахло.
Як опускали труну, як закопували могилку, Льошка насилу пам’ятав. Раптом усе стерлося. Стало «до» і «після». Мама була, і ось тепер немає.
Після поминок Світлана одразу ж забрала Олексія до себе. Правда, напередодні довелося навіть з чоловіком трохи посваритися. Павло ні в яку не хотів, щоб з ними жила чужа дитина.
— Світлано, я розумію, якби він був зовсім маленький. Але Олексію вже дванадцять років. У нього свій характер, свої звички. І чужий він нам, чужий! — кричав Павло.
— Він не чужий мені! — відповідала Світлана. — Це син моєї найкращої подруги. Я їй обіцяла, що не покину Льошку.
— Ось які у нього гени, ти знаєш? — не вгамовувався Павло. — Ну гаразд, Олена, ніби нормальна, не пила. А батька ти його знаєш? Може, він бандюган якийсь?
— Я його бачила кілька разів. Він досить заможний і начебто не дурень і не бандюган.
— Так от нехай собі його й забирає!
— Пашо, я тобі тисячу разів розповідала, як він вчинив з Оленою. Не прийме він Льошку і зараз. Зрозумій, хлопчика до дитячого будинку віддадуть. А я так не можу. Він хороший, правда. Ти звикнеш до нього. Так, не малюк, але малюка ти сам не захотів, а потім… Та що я тобі кажу?
І вона з болем подивилася на чоловіка. Павло тільки очі опустив. Так, був у їхньому житті важкий момент. Світлана завагітніла ще до весілля. Але Паша переконав її, що дитина зараз дуже невчасно. Квартири своєї тоді у них не було. Заробляв він копійки. Та й Світлана ще вчилася в технікумі. Послухалася вона його. А через два роки, коли Павло зміг купити квартиру, вони одружилися і нібито все в їхньому житті налагодилося, з’ясувалося, що не може Світлана мати дітей. Та вагітність була її єдиним шансом. Як вона переживала, не висловити. І Павло себе винив. Вони навіть на якийсь час розходилися. Потім знову зійшлися. Любили вони сильно один одного. Вирішили, будуть жити вдвох. Може, з часом наважаться на усиновлення.
Йшов час. Вони навіть кілька разів збиралися піти в опіку, але щось їх зупиняло. Світлана чесно зізналася Паші: не зможе вона полюбити чужу дитину. І Паша з нею погодився. А тут ось Льошка. Теж же чужий. Але Світлана його з пелюшок знала, няньчилася. Не чужий він був їй. У підсумку переконала вона Пашу взяти Льошку хоча б на час. А там видно буде.
Після смерті Олени минуло два місяці. Олексій так і жив зі Світланою та Павлом. Павло, який спочатку був так рішуче налаштований проти цього хлопчиська, раптом зловив себе на думці: а Льошка ж йому зовсім не заважає. Так, після такого горя дитина була трохи замкнутою, неговіркою, дичилася іноді. Але з часом ніби відтавати почала. Все частіше виходив зі своєї кімнати і сідав з ним і Світланою дивитися футбол, наприклад. Світлані допомагав прибирати в будинку, мив посуд. А раз викликався почистити сніг біля гаража.
— Слухай, а нормальний хлопець… — якось пошепки перед сном сказав Павло. — Давай уже оформляти документи на нього, а то живе він у нас на пташиних правах, у будь-який час можуть забрати.
Справа в тому, що Світлана хоч і домовилася з опікою, але це дійсно все було тимчасово.
— Як ти думаєш, вийде у нас все? Звикне до нас Льошка? — запитала Світлана.
— А чого ти раптом засумнівалася? — посміхнувся Павло. — Ти ж сама мене раніше переконувала, що все добре буде. Я ось у це повірив, а ти чого?
— Не знаю. Я, коли очі його бачу, мені плакати самій хочеться. Такі вони у нього сумні. І на Оленині так схожі.
— Ні, а ти чого хотіла? Хлопець два місяці як матір поховав. Тут і дорослий рік до тями після такого приходить. А це дитина. Нічого, відігріємо. Крига ж скресла. Сама бачиш, він хоч спілкуватися з нами почав. А перший тиждень як звірятко перелякане в кімнаті сидів. Ти навіть йому їжу туди носила.
— Так, дісталося Льошці, бідний хлопчик. Пашо, дякую тобі.
— За що?
— За те, що погодився його взяти. Я тепер, якщо чесно, й не уявляю іншого життя.
Оживився раптом Павло:
Коментування закрито.