— І тому ти так її мацаєш?!
Юлія люто подивилася на Олену і злісно зашипіла:
— Що, сподобалося спати з чужим чоловіком?
— Чоловіком? — розгубилася Олена. — Коля мені нічого не казав про сім’ю.
— А ти, значить, і рада. От стерво! Ану геть звідси!
Юлія схопила Олену за руку і виштовхала за ворота дачі. Микола навіть спроби не зробив за неї заступитися. Дійшовши до залізничної станції і дочекавшись останньої електрички, Олена поїхала до міста. Їхала й плакала. Ось яким виявився її коханий.
Так, Микола був одружений з дочкою великого в місті банкіра. Звісно, з дружиною він розлучатися заради невеликої інтрижки з дурненькою дівчиною не збирався. Просто він був гульвіса, в крові у нього це. Юля вже знала, тому періодично і ганяла з дачі різних дівчат. Але Олена про це ж нічого не знала. Вона думала, що зустріла справжнє кохання.
А він їй більше навіть не дзвонив. І Олена не дзвонила, бо була горда, щоб розбиратися і доводити колишньому коханому, який він негідник. А через місяць Олена зрозуміла, що дзвонити все-таки Миколі доведеться. Хоча навіщо, сама до кінця не розуміла. Просто в глибині душі вона все ж сподівалася, що, можливо, Коля її любить. Ну, так вийшло все по-дурному, але вона все пробачить і забуде. А він розлучиться з дружиною і з нею одружиться. Дурненька вісімнадцятирічна дівчинка.
— Вагітна?! — скрикнув Микола, коли Олена йому все сказала. — А до мене які претензії? Іди на переривання. Вони в нашій державі безкоштовні. І взагалі, не дзвони мені більше.
І кинув слухавку. А Олена, яка майже день готувалася до цієї розмови, подумки промовляла свої слова, слова примирення, так і скам’яніла враз. Ось так. І все кохання. Іди на переривання. Олена проплакала всю ніч.
Найближча подруга Світлана якраз із батьками поїхала до родичів у сусіднє місто. А в Олени рідні зовсім і не було. Батько загинув на будівництві, коли вона ще маленька була. Два роки тому не стало й мами. Серце у мами було хворе. Ще й сорока років їй не було.
Одна, зовсім одна. Що вона робитиме з цією дитиною? Наплакавшись, вона заснула. І сон їй такий цікавий наснився. Ніби біжить вона полем, а поле все ромашками заросло. Сонце світить, поруч ліс зелений. Гарно. І тут з лісу хлопчик маленький виходить.
— Мамо! — кричить він і сміється заливисто. І рукою Олені махає.
І вона сміється радісно у відповідь і біжить до свого малюка. Руки йому простягає. А тут раз — і земля ніби навпіл розламується. І прірва між ними. Хлопчик з переляку плаче. Олена з жахом метається по краю урвища. Сонце закрили чорні хмари. Вітер гуде. Холодно. Ліс недобре шумить. Здається, зараз проковтне її хлопчика. І Олена стрибає, намагаючись подолати цю прірву. А далі — порожнеча.
Олена з жахом прокинулася. «Що б цей сон означав? Та нічого він не означає».
— Тихіше, маленький, тихіше! — прошепотіла тоді Олена. — Я тебе не дам скривдити. Все у нас буде добре.
Другий курс Олена не довчилася. Льошка народився трохи раніше терміну. Крикливий такий. Олена, яка до цього думала, що зможе вчитися заочно, зрозуміла, що про освіту на якийсь час доведеться забути. Молода мати днями й ночами не відходила від ліжечка. Важко їй довелося. Дякувати Світлані — іноді забігала, сиділа з Льошкою. Олена хоч до магазину могла сходити, в аптеку чи до перукарні.
Одного разу повернулася вона вся в сльозах.
— Що? — злякалася Світлана, гойдаючи напівсонного Льошку. — Гаманець зник?
— Та який там гаманець, — схлипнула Олена, намагаючись не зірватися на крик, щоб не налякати сина. — Я його бачила.
— Кого?
— Колю. Він з дружиною своєю йшов. На руках немовля. Світлано, йому дружина теж сина народила.
— Ну і чорт з ними! — вилаялася Світлана.
Вклала Льошку в ліжечко, а потім ще близько години вже вдвох на кухні сльози лили. Світлана — за компанію. Прикро було за подругу, що ось так все у неї вийшло.
— Світлано, а я ж, коли Льошку народила, сподівалася, що він захоче побачити сина, зрадіє, — зізнавалася плачучи Олена.
— То ти йому дзвонила? — не зрозуміла подруга.
Олена мовчки кивнула. Так, забула вона про всяку гордість. Одного разу набрала його номер. Дитині, як не крути, потрібен батько. А Микола тільки посміхнувся і сказав, що він ніякого відношення до її сина не має. І ось сьогодні вона побачила його, щасливого, з дружиною і з дитиною. А вона зайва з усіх боків, і син її теж.
І ось десять років минуло. Олена більше жодного разу не дзвонила Миколі, і з його боку не було жодної спроби хоча б познайомитися з сином. Олена так і не змогла закінчити технікум. Льошку треба було ростити. Ніхто ж їй не допомагав. Вона в’язати навчилася, дуже навіть непогано. Її кофтинки та шарфики розліталися як гарячі пиріжки. Вечорами підлогу мила в сусідніх офісах. А коли Льошка підріс, пішла касиром у супермаркет працювати. І ось так уже кілька років. День — за касою, вечір — з ганчіркою і шваброю, а вночі — зі спицями та пряжею в руках.
Втомилася. Спочатку постійну втому і легку задишку Олена списувала на простий недосип. Але одного разу знепритомніла прямо за касою. Швидка чомусь відвезла її до кардіології.
— Але у мене не болить серце, — намагалася переконати лікарів по дорозі до лікарні Олена, яка прийшла до тями. — Я просто не виспалася.
— У вас дуже погана кардіограма, — зітхнувши, сказав сивий фельдшер. — Підозра на інфаркт.
— Та який інфаркт? — засумнівалася Олена й осіклася.
Згадала вона свою покійну маму. У неї ж було хворе серце. Інфаркт у лікарні не підтвердили. Зате з’ясувалося інше — вада серця в Олени.
— Але раніше ж не було, — здивувалася молода жінка.
— Вона була, — похитав головою лікар. — Просто є такі вади, які до певного віку протікають безсимптомно. Мене просто дивує, що у вас під час вагітності її не виявили. Ну та гаразд, будемо зараз лікувати.
— А як?
— Потрібна буде операція.
— Лікарю, це платно?
— Так, операція платна і недешева. Але спробуємо поставити вас у чергу. Ви головне не нервуйте. Більше відпочивайте.
Олена тільки слабко посміхнулася. Коли їй відпочивати? А гроші, щоб із сином хоч більш-менш існувати, хто зароблятиме? Тому до слів лікаря вона особливо не прислухалася. Після виходу з лікарні так само працювала: і в магазині, і вечорами, і ночами. І про хворобу свою сильно не поширювалася. Сподівалася, що квота на операцію підійде через місяць-два. Але минуло півроку, потім рік, а черга майже не рухалася. Самопочуття Олени різко погіршилося.
Зізналася вона Світлані про свою проблему.
— Світлано, відчуваю я, що все це погано скінчиться, — сказала вона подрузі. — Прошу тебе, ти Льошку не кидай, будь ласка.
— Що ти вигадала? — розсердилася Світлана. — Одужаєш ти, обов’язково одужаєш. Навіть думати не смій про інше.
Але того листопадового ранку, коли за Льошкою зачинилися двері, втомлене серце Олени зупинилося. Льошка повертався зі школи задоволений, бо не було контрольної з математики. Заняття сьогодні були скорочені, і взагалі останні два уроки їхній клас бісився у спортзалі. Вчителі з літератури та англійської пішли на якісь відкриті заняття до іншої школи, а їх віддали на поруки фізруку. А тому й діла до них особливого не було. Льошці сунув м’ячі і сказав відпрацьовувати техніку подачі, а сам у себе в кабінеті замкнувся. Школярі бачили в замкову щілину, як він там з трудовиком у шахи грає. Загалом, усі були задоволені й щасливі.
Біля будинку Льошка побачив швидку допомогу. «Мабуть, знову бабі Каті з п’ятого поверху погано стало», — вирішив хлопчик. Бабуся була вже старенька, ледве ходила. Швидка до неї мало не щодня приїжджала. У під’їзді він зустрів медиків.
— Нічого не змогли зробити, — говорив один з них по телефону. — Дільничного і машину я вже викликав.
«Померла баба Катя», — подумав Льоша і піднявся до себе на поверх, не помітивши, як у його бік розгублено повернулися медики, що спустилися на півпрольоту.
— Гей, хлопче, ти куди?
Коментування закрито.