— Ну, Пашо, що ти таке питаєш? — штовхнула його в бік Світлана. — Чого бентежиш хлопця?
— Все нормально, тітонько Світлано! — засміявся Олексій. — Дядьку Пашо, доповідаю: нареченої не знайшов, тільки подругу. Друзів багато нових завів. А ще накупався і засмаг, мені здається, на все життя.
— Здорово! — Світлана обійняла хлопчиська. — Який ти у нас великий!
І вони, радісні і щасливі, пішли по перону. Не помітив Льошка, як у натовпі приїхавших пасажирів разом з іншими дітьми з дитячого будинку стояв Микита і задумливо дивився їм услід.
А ввечері Олексій наважився розповісти, кого він зустрів у таборі.
— Можливо, це помилка? — засумнівався Павло. — Там же такі мільйони були, по закордонах вони їздили і жили, а тут мати-алкашка і хлопчисько в звичайному дитячому будинку.
— Ні, дядьку Пашо, не помилка, — похитав головою Льошка. — Я тут знайшов фотографію в телефоні, ще на початку зміни робив. Тут з нашими хлопцями в кадр потрапили хлопці з інших загонів, і Микита є. Ось, подивіться, зможете знайти?
І він показав дорослу фотографію в телефоні. Світлана і Павло відразу побачили хлопчика, схожого на Олексія, і переглянулися.
— Льошко, та ви схожі з ним, — прошепотіла Світлана.
— Ось і я це сам помітив, — відповів Олексій.
— Кажеш, у дитячому будинку, мати спилася… — зітхнула Світлана. — Так це їм покарання за все те зло, що вони заподіяли.
— Світлано, а пацан-то при чому? — трохи з докором сказав Павло.
Світлана смикнула плечем.
— Ну і ми тут ні при чому.
І більше вони до цієї теми не поверталися. Але Олексій постійно думав про Микиту. Як він там? Досі, напевно, на нього злиться. Звичайно, злиться. Так би давно подзвонив.
А Микита всі ці дні мучився питанням, набрехав йому чи ні той хлопчисько з табору. Можливо, просто так пожартував? Зло, жорстоко, нерозумно. Але пожартував. Хоча Микита теж помітив, як вони схожі з Олексієм. Відповіді на всі питання могла дати тільки мати Микити. І одного разу хлопець втік з дитячого будинку, щоб поговорити з Юлією. Вона, як і раніше, жила в невеликій однокімнатній квартирі. Скрізь сміття, бруд. Якісь сумнівні друзі сиділи на кухні. Микита боязко зайшов у кімнату і побачив сплячу матір.
— Мамо! — тремтячим голосом покликав її хлопчик. — Мамо, прокинься!
Юля відкрила очі.
— А, ти! — байдуже сказала вона, побачивши сина. — Чого тобі?
— Мамо, я хочу знати всю правду. Чому ти мене звинувачуєш у тому, що сталося з татом?
— Тато твій — дурень! — посміхнулася Юлія. — Все ж було просто — вивезти пацана, і все. А він все тягнув, тягнув, папірці збирав, ось і дочекався, поки пацан все сам не зрозумів. Емка, ця ще дурепа, заклала батька! І ти теж хороший! Ми стільки грошей в тебе вгрохали, і що в підсумку? В підсумку тобі зробили операцію мало не безкоштовно. А Колю посадили, а я… я загинула!
І вона заридала. Микита дивився на неї вражено. Зізнання мами означало, що Олексій не брехав.
— Мамо! — тихо сказав Микита. — Ти пробач мене!
— Пробачити?! — скрикнула Юлія і зайшлася в істеричному сміху.
Микита більше не в силах був на це дивитися і пішов геть. Комок підступив до горла, хотілося заплакати. Виходить, він дійсно без вини винуватий. Заради нього батько пішов на злочин. Той, кого він так любив, виявився чудовиськом? Микита не міг цього зрозуміти і прийняти. Але з цим йому тепер потрібно було вчитися жити далі.
Несподівано він знайшов у кишені куртки зім’ятий паперовий листочок. Це був номер телефону Олексія.
— Так, це брат, і він ні в чому не винен. А він, Микита?
— Та ні в чому і він не винен. Просто його батьки одного разу вирішили, що можуть купити весь світ, і жорстоко помилилися в цьому.
Микита витягнув телефон і набрав номер Олексія.
— Привіт, — сказав він. — Це Микита. Льохо, давай зустрінемося. Я тут з дитячого будинку втік. Пару годин у мене є, щоб погуляти по місту, поки перезмінка в дитячому будинку не почалася.
— Ти де? — почув він схвильований голос Олексія.
— Я в центральному парку, на лавочці недалеко від входу.
— Скоро буду.
І брати зустрілися. Вони довго сиділи і спілкувалися. І не з’ясовували, хто з них правий, хто винен. Хлопчиська просто базікали про життя, про своїх кумирів, про захоплення. Раптом з’ясувалося, що обидва просто обожнюють риболовлю.
— Мене дядько Паша привчив, — розповідав Олексій. — Ми з ним і взимку, і влітку їздимо на річку.
— А мене в дитинстві дід з собою брав, — захоплено розповідав Микита. — Раз ми з ним ловили рибу, знаєш де? На Амазонці. Я коли був маленький, якось їздили в Південну Америку. А потім діда не стало. Потім я сильно хворіти почав.
Микита нахмурився і замовк. Замовк і Олексій. Потім вони заговорили якось разом, хвилюючись.
— Микито, давай забудемо про минуле.
— Так, ми брати.
І хлопчиська обнялися.
А потім до них підійшов поліцейський патруль. Виявилося, що в дитячому будинку вже виявили зникнення Микити. А він і забув про час, базікаючи з братом.
— Гаразд, Льохо, бувай! — махнув він на прощання з поліцейського уазика. — Ще зустрінемося!
— Звичайно, зустрінемося.
— Ти тільки з завідуючою дитбудинку свої зустрічі узгоджуй, хлопче, — незадоволено сказав один з поліцейських. — А то тебе вже годину по всьому місту шукають.
Микита тільки лукаво блиснув очима.
Хлопчиська стали передзвонюватися. Іноді гуляли після школи. На свій день народження Льошка вирішив запросити Микиту. Запитав про це Світлану з Павлом. Ті спочатку розгубилися, а потім погодилися. Що поробиш, брати ж. І добре, що хлопці після всієї цієї історії не озлобилися, а навпаки, зрозуміли один одного і знайшли спільну мову. Зрештою, батьків не вибирають.
День народження пройшов весело. Було кілька однокласників і однокласниць Олексія. Микита прийшов. Його прийняли в компанію, і хлопець був щиро радий такому знайомству. А йдучи, він сказав Світлані:
— Тітонько Світлано, дякую, що дозволили Олексію мене покликати. У вас так добре.
— Приходь до нас у будь-який час, — посміхнулася Світлана….
Коментування закрито.