«А що буде з Мухіним?». Консультант трохи помовчав. «Мухін отримає лікування й добрий догляд, про це подбають».
«Він колись одужає?». «Не знаю, але я сподіваюся». Однак у його голосі зовсім не було надії.
Ванюков і Костін благополучно повернулися на флот. Вони продовжили свою звичну службу. Про ці дивні події вони не говорили нікому й ніколи.
Вони не обговорювали це навіть між собою. Вони просто працювали: спускалися на дно й піднімали затонулі об’єкти. Вони жили своїм звичайним життям.
Але інколи вночі Ванюков раптом прокидався. Він довго лежав і прислухався до навколишньої тиші. Він намагався вловити, чи немає там, за межею чутності, тихого, далекого співу.
Але він нічого не чув. Або просто дуже не хотів чути. А матрос Мухін так і залишився в лікарні.
Минали довгі роки, але його стан зовсім не змінювався. Він завжди був спокійний, цілком адекватний у побуті й абсолютно не небезпечний. Але він продовжував говорити про безперервний спів.
Він говорив про вічну службу і про тих, хто все ще чекає під водою. Лікарі невдовзі перестали навіть намагатися його переконати. Вони просто спостерігали за ним і все записували.
Вони дбайливо зберігали його карти у своїх архівах. Останній запис у його товстій справі датований 1972 роком. Там було написано: «Пацієнт продовжує стверджувати, що постійно чує церковний спів із затопленого храму».
«Його логіка збережена, але критика до свого стану повністю відсутня. Прогноз залишено без змін». А нижче була невелика приписка від лікаря.
«Іноді в тихі ночі, коли я чергую тут сам, мені починає здаватися, що я теж його чую». Саму ж секретну справу закрили 1955 року. Усі матеріали надійно опечатали й поставили гриф “Цілком таємно”.
Було віддано суворий наказ зберігати їх постійно. Папка вийшла дуже товста. У ній лежали звіти водолазів, висновки лікарів і протоколи комісії.
Там само зберігалися кіноплівка, звукозапис і загадкова мокра книга з храму. Усе це лягло до архіву Центрального управління. У темний підвал на високий стелаж.
Воно лежало там серед тисяч інших таких самих секретних і таких самих дивних справ. Офіційна версія того, що сталося, була лише одна. Це була масова галюцинація, спричинена специфічними умовами важких підводних робіт.
Це було поєднання таких чинників, як глибина, темрява, холод, тиск, втома й величезне психологічне напруження. У таких умовах людський мозок часто сам створює образи й заповнює порожнечу. Він інтерпретує все невідоме через щось знайоме.
Троє водолазів, які довго працювали в однакових умовах, просто пережили схожі галюцинації. Таке трапляється вкрай рідко, але все ж трапляється. Це було цілком логічне й наукове пояснення.
Воно було повністю матеріалістичним. Тільки от воно зовсім не пояснювало загадкову кіноплівку. Плівка просто не може галюцинувати.
Вона неупереджено фіксує світло, відбите від реальних об’єктів. А на плівці чітко було видно запалені свічки, рухомі постаті й двері, що зачиняються. Усе це справді було там.
Друга офіційна версія — це монтаж і підробка. Хтось нібито підмінив плівку або записав зображення поверх старого. Або все це зняли в іншому місці й просто видали за підводну зйомку.
Технічно це було цілком можливо. Мотив був неясний, але теоретично це допускалося. Експерти Головної кіностудії довго вивчали плівку під мікроскопом.
Вони шукали сліди склейки, накладання або хімічної обробки. Але не знайшли абсолютно нічого. Плівка виявилася справжньою, а зйомка — одномоментною й без найменшого монтажу.
Третя версія припускала масштабний обман. Нібито водолази змовилися й усе підлаштували. Навіщо вони це зробили — неясно, але змова допускалася…
