Їй зламали руку просто на шкільному ґанку, при учнях. Але найгіршими були дівчата. Ліза вимовила це слово й замовкла на кілька секунд, перш ніж продовжити.
У масажних салонах Барса працювали дванадцять дівчат. Наймолодшій було дев’ятнадцять. Усі були на гачку.
Борги, погрози, у декого забрали документи. Маринка мала стати тринадцятою. Одна з дівчат, Світлана, потрапила до Лізи в травмпункт чотири місяці тому з переломом руки й опіками від сигарет на спині.
Ліза спитала, що сталося. Світлана подивилася на неї порожніми очима й сказала: «Я впала». Усі вони падали.
Усі вони мовчали. Бо знали: хто заговорить, той не доживе до суду. Ця інформація змінила все.
Я сидів у гаражі, дивився на список із тридцяти семи імен і розумів. Це більше не про Маринку. Це про ціле місто, яке задихається під чоботом одного відморозка і його прикормленої зграї.
І якщо ми його звалимо, ми звільнимо не тільки мою сестру. Ми звільнимо всіх. Але повернімося до розвідки.
Кожен працював у своєму секторі, і кожен приніс золото. Тінь зайняв позицію на даху занедбаного цеху навпроти ресторану Барса. Ідеальна точка.
Висота, огляд. І жодна жива душа не піднімалася на цей дах роками. Бо драбина була іржава й хиталася так, що нормальна людина не ризикнула б.
Ігор — ненормальна людина. Він лежав на бетонній підлозі годинами, не рухаючись, притиснувши до очей бінокль, і записував усе в блокнот олівцем, дрібним, акуратним почерком снайпера, звиклого фіксувати кожну деталь. За три доби він склав повну картину.
Охорона ресторану. Двоє на вході, один біля службового виходу, один усередині залу. Разом четверо.
Зміна о дев’ятій ранку й дев’ятій вечора. Камери. Вісім штук по периметру, три всередині.
Сліпа зона. Провулок між рестораном і сусіднім складом. Вузький, темний, без камер, бо стіна складу глуха.
Маршрут Барса. Вранці виїжджає із заміського будинку близько десятої, у супроводі двох машин. Чорний позашляховик попереду з охороною, за ним сріблястий седан.
Їде до ресторану. Після обіду об’їзд точок. Увечері близько дев’ятої — додому.
Щосереди їздить у сауну на околиці промзони з Вадимом Кривим і Тиграном. Найближча середа через два дні. Бульдог працював по заміському будинку.
Це була найнебезпечніша частина. Будинок стояв у селищі за об’їзною дорогою. Ділянка обгороджена триметровим парканом із профлиста з колючим дротом угорі.
Камери на кожному куті. Ворота автоматичні. Відчиняються пультом.
У дворі дві кавказькі вівчарки. Здоровенні. Злі.
Сергій витратив півтора дня, повзаючи кущами навколо ділянки, і знайшов те, що шукав. Зі східного боку, де до паркану підходив яр, зарослий кропивою й лопухами, була стара бетонна труба зливової каналізації. Діаметр близько дев’яноста сантиметрів.
Вона йшла під парканом і виходила на територію біля сараю. Забита сміттям і гілками, але розчистити можна за пару годин. Крім того, Бульдог виявив, що електрика йде до будинку однією повітряною лінією на дерев’яних стовпах уздовж дороги.
Генератора на ділянці він не побачив. Якщо обрубати лінію, будинок осліпне. Я тим часом займався самим Барсом.
Мені треба було побачити його на власні очі. Оцінити. Зрозуміти, як він рухається, як думає, як реагує…
