— спитав голос. Я сказав, що шукаю Марину. Тиша тривала секунди три.
Потім голос вимовив повільно й виразно: «Слухай сюди, брате. Ніякої Марини тут немає. І ти сюди більше не дзвони».
«Якщо тобі дорога ця сука, забудь цей номер. Зрозумів?» І в слухавці запала тиша.
Я стояв біля дороги з телефоном у руці й дивився на екран. Мої пальці, які на війні не тремтіли, коли я знімав вартового за три метри від ворожого поста, раптом заніміли. Щось усередині мене, під тією самою крижаною кіркою, ворухнулося.
Ні страх, ні злість. Поки що ні. Передчуття.
Таке саме, як перед засідкою, коли повітря стає густим, і ти шкірою відчуваєш: попереду смерть. Мені треба було дістатися до міста. Вісімсот кілометрів.
Грошей на потяг у мене не було. При звільненні мені видали 4700 одиниць місцевої валюти, документи й пакет з особистими речами, у якому лежали старий армійський годинник, натільний хрестик і фотографія Маринки. Я дійшов до траси й спіймав попутку.
Далекобійник, мужик років п’ятдесяти, підкинув мене до повороту на федеральну трасу. Він глянув на мої казенні черевики, на стрижку під нуль, на погляд — і все зрозумів без запитань. Підвіз, нагодував бутербродами, не ліз із розмовами.
Хороший мужик. На світі ще лишилися хороші люди. Далі — автобус.
Шість годин тряски розбитими дорогами. Я сидів біля вікна й дивився на країну, що миготіла повз. Поля, ліси, маленькі міста з облупленими будинками й іржавими парканами.
Усе це було знайомим і чужим водночас. Сім років тому я їхав цими самими дорогами в автозаку, в кайданках, із розбитою вилицею й вироком у вісім років, із яких відсидів сім за умовно-достроковим. Тоді я думав, що життя скінчилося.
Зараз я думав про голос у телефоні сестри, про слова «якщо тобі дорога ця сука». І що довше я думав, то ясніше розумів. Життя не скінчилося.
Воно тільки починається. Місто зустріло мене сірим небом і запахом промислових труб. Середнє промислове місто на півдні держави, з тих, де половина населення працює на одному заводі, а друга половина виживає як може.
Я виріс тут. Ходив до школи номер чотирнадцять. Ганяв м’яча у дворі між п’ятиповерхівками.
Тут же зустрів Маринку з пологового, коли мені було тринадцять, а вона була червоним верескливим згортком на руках у матері. Батька я не пам’ятаю. Він пішов, коли мені було п’ять.
Мати тягнула нас сама. Працювала на двох роботах. Померла від інсульту, коли я був у другому відрядженні в південних горах.
Я прилетів на похорон на два дні й полетів назад. Маринці тоді було чотирнадцять. Відтоді я був для неї всім — і братом, і батьком, і захисником.
Був, поки не сів. Я доїхав до її адреси. Стара п’ятиповерхівка на вулиці Миру, третій поверх.
Я піднявся сходами, і з кожною сходинкою всередині наростало відчуття, що за цими дверима на мене чекає щось, до чого я не готовий. Я подзвонив. Тиша.
Подзвонив ще раз. Стукнув кулаком. Двері виявилися не замкнені.
Вони були просто прикриті. Замок зламаний. Язичок бовтався в розбитому пазі.
Я зайшов і зупинився. Квартира виглядала так, ніби в ній давно не жив нормальний чоловік. Шпалери відклеїлися й звисали клаптями.
На кухні гора брудного посуду, порожні пляшки, недопалки в блюдці. У кімнаті матрац на підлозі без простирадла, зім’ята ковдра, на підвіконні таблетки розсипом — які саме, я не розібрав. І запах.
Тяжкий, застійний запах злиднів, хвороби й відчаю. На стіні над матрацом я побачив фотографію. Нашу з Маринкою.
Ту саму зі побачення в ізоляторі. Вона усміхалася, а я стояв за склом із голеною головою й намагався усміхнутися у відповідь. Фотографія була приклеєна скотчем до шпалер і замацана по краях.
Вона дивилася на неї щодня. Щодня сім років. А я був за ґратами й не міг її захистити.
Сусідка з квартири навпроти, Тамара Іванівна, жінка років шістдесяти з переляканими очима, відчинила двері на ланцюжок і довго не хотіла говорити. Потім роздивилася моє обличчя. Упізнала.
«Артеме? Артемчику, це ти?
