Її знайшли в під’їзді власного будинку, на холодній бетонній підлозі між першим і другим поверхами. Нижня білизна розірвана. Обличчя розбите так, що рідна мати не впізнала б.
Щелепа зламана у двох місцях. Чотири ребра тріснуті. На внутрішньому боці стегон синці завбільшки з чоловічий кулак.
Їй було 23 роки. Вона навчалася на четвертому курсі педагогічного інституту й мріяла викладати дітям літературу. Її провина полягала в тому, що вона спробувала звернутися до поліції, коли люди місцевого кримінального авторитета змушували її працювати в борделі.
За це троє дорослих чоловіків зробили з нею те, що я щойно описав. Вони не просто побили її. Вони по черзі знущалися з неї просто в під’їзді й пішли, навіть не озирнувшись.
А її брат у цей час сидів у виправній колонії суворого режиму за дві тисячі кілометрів, досиджуючи останній рік із семи. Колишній командир штурмової групи спецназу, людина, яка голими руками вирізала ворожі блокпости в південних горах. Його звали Артем, позивний «Вожак».
І коли він вийшов на волю й дізнався, що зробили з його молодшою сестрою, у ньому прокинулося те, чого сім років бетонних стін і колючого дроту не змогли вбити. Кожне слово тут — правда. Свобода пахне не так, як ти собі уявляєш.
Сім років я мріяв про те, як вийду за ворота й вдихну на повні груди. Думав, що це буде мить щастя, ейфорії, щось кіношне, коли герой розкидає руки й підставляє обличчя сонцю. Нічого подібного.
Свобода пахла вихлопними газами від продуктової фури, що стояла біля воріт колонії. Мокрим асфальтом після нічного дощу й власним потом, кислим, тюремним, який в’ївся в шкіру так глибоко, що жодна лазня не відмиє. Я стояв перед воротами колонії в казенних черевиках, спортивних штанях і куртці, яку мені видали при звільненні, й почувався так, ніби мене викинули з підводного човна на поверхню без декомпресії.
Усе навколо було надто гучним, надто яскравим, надто швидким. Мені 36 років, сім із них я відсидів. Зайшов молодим, міцним мужиком із бойовими нагородами й бездоганним послужним списком, вийшов із сивиною на скронях, шрамом через усю брову, який мені залишили в перший рік на зоні, і поглядом, від якого люди на волі відводять очі.
Тюрма не зламала мене. Вона мене заморозила. Усе, що було всередині: почуття, емоції, прив’язаності — усе вкрилося крижаною кіркою, як річка взимку.
Зовні рівна гладінь, а під нею течія, холодна й потужна, готова будь-якої миті зірвати кригу й затопити береги. Перше, що я зробив, — дістав із кишені дешевий кнопковий телефон, який мені передали при звільненні, і набрав номер Марини. Єдиний номер, який я пам’ятав напам’ять.
Моя молодша сестра. Маринка. Двадцять три роки.
Востаннє я бачив її, коли їй було шістнадцять. Худенька дівчинка з косичками, яка махала мені рукою крізь скло на побаченні в ізоляторі й усміхалася так, ніби нічого страшного не сталося. Вона приїжджала до мене перші три роки.
Потім листи стали рідшими. Потім припинилися зовсім. Я списував це на життя.
Дівчинка виросла, інститут, справи, своє життя. Я не ображався. Я просто чекав.
Гудки йшли довго. Один, два, п’ять, сім. Я вже хотів покласти слухавку, коли її зняли.
Але голос, який я почув, не був голосом Марини. Це був чоловічий голос. Низький, хрипкий, із характерним південним акцентом.
«Хто це?»
