Потрібна компанія? Можу приїхати з вином і шоколадкою».
«Вино у мене є, — посміхнулася Евеліна, друкуючи відповідь. — А от шоколадка не завадила б, але не сьогодні. Мені потрібно побути самій».
«Розумію. Тримайся, подруго. Я з тобою».
Евеліна відклала телефон і знову подивилася у вікно. Дощ посилився, перетворюючи вулицю на розмите полотно сірих і блакитних відтінків. Настрій, як не дивно, не відповідав погоді. Усередині було тихо і ясно, немов після довгої грози. Завтра буде новий день, вона піде на роботу, зустрінеться з командою, зануриться в проекти, а ввечері заїде до батьків. Життя триває, і тепер це буде її власне життя — без компромісів із Клавдією Геннадіївною, без необхідності доводити свою цінність людям, які її не бачать.
Ключ провернувся в замку з тихим клацанням. Тимур застиг на порозі, відчуваючи дивну суміш тривоги і полегшення. Після тижня в лікарні квартира здавалася одночасно знайомою і чужою. Він обережно увійшов у передпокій, намагаючись не робити різких рухів. Лікар попередив, що плече болітиме ще як мінімум місяць.
— Евеліно! — покликав Тимур, хоча внутрішньо вже знав, що відповіді не буде.
Тиша квартири підтвердила його передчуття. Він пройшов до вітальні й завмер. Не вистачало безлічі дрібниць: книг на полицях, вази на журнальному столику, пледа на дивані. Немов невидима рука акуратно видалила частину їхнього спільного життя, залишивши тільки контур. На обідньому столі лежала папка з документами. Тимур повільно підійшов і відкрив її. Заява про розлучення. Два примірники, вже підписані Евеліною. І коротка записка з проханням підписати і відправити їх за вказаною адресою. Ні «любий», ні «пробач», ні «може, спробуємо ще раз». Тільки ділове прохання і підпис.
Тимур опустився на стілець, намагаючись усвідомити реальність того, що відбувається. Невже п’ять років шлюбу закінчилися ось так — холодною запискою і документами про розлучення? Він згадав слова Евеліни в лікарні: «Я йду». Тоді це здавалося погрозою, а не заявою про доконаний факт.
Телефон у кишені завібрував. Дзвонила мати.
— Тимурчику, ти вдома? Як дістався? Лікар дозволив тобі їхати самому?
— Так, мам. Усе гаразд. Взяв таксі.
— Квартира ціла? Ця… не влаштувала погром? — Тимур скривився від формулювання.
— Евеліна забрала свої речі. Все акуратно.
— Ну слава богу. А то я боялася, що вона зі злості все рознесе. Ти перевірив? Нічого цінного не зникло? Мої речі на місці?
— Твої сумки стоять там, де ти їх залишила. — Тимур потер перенісся. Голова починала боліти. — Мам, мені потрібно відпочити. Я зателефоную пізніше.
— Добре, синочку. Мене обіцяли виписати через три дні. Лікар каже, що з моїм стегном усе серйозно. Доведеться довго відновлюватися.
— Розумію. Одужуй.
Він поклав слухавку і знову подивився на документи. П’ять років разом. Плани на майбутнє, спільні свята, поїздки. І все зруйнувалося в один момент, коли мати з’явилася на порозі з ультиматумом.
«Я мав з нею поговорити нормально, — подумав Тимур. — Пояснити ситуацію, попросити почекати, обговорити з Евеліною». Але він, як завжди, вибрав шлях найменшого опору. Як і завжди, коли мова йшла про матір.
Рука потягнулася до телефону. Набрати номер Евеліни? Попросити вибачення? Благати повернутися? Але що він скаже, коли мати справді переїде до них через кілька днів? Тимур відклав телефон. Ні, він не готовий до такої розмови. Не зараз.
Замість цього він підійшов до шафи в спальні, шукаючи чисту футболку. Розчинивши дверцята, застиг: половина вішалок була порожньою, в ящиках теж не вистачало речей. Евеліна справді пішла і забрала все своє. Немов загіпнотизований, Тимур пройшов до ванної. На поличці були відсутні її баночки з кремами, щітка для волосся, улюблені парфуми. Залишилися тільки його бритвений станок, піна для гоління, дезодорант — речі, які вона принесла йому в лікарню. Реальність того, що відбувається, почала доходити до нього з приголомшливою ясністю. Його дружина пішла. Назавжди.
Тимур повернувся до вітальні й сів за стіл. Документи про розлучення дивилися на нього з німим докором. Він повинен був прийняти рішення.
Через три дні Клавдія Геннадіївна повернулася з лікарні. Таксист вніс її сумки, а сама вона увійшла, спираючись на тростину, з виразом мучениці на обличчі.
— Ох, синку, як я страждала! — оголосила вона з порога. — Ці лікарняні ліжка — справжні тортури! А їжа! Хіба можна назвати це їжею?
Тимур допоміг матері влаштуватися на дивані, підклавши під спину подушки.
— Як твоє стегно?
— Болить, звичайно! — обурено відповіла Клавдія Геннадіївна. — Лікар каже, кілька місяців знадобиться на відновлення. Добре, що я тепер тут, з тобою. Синочок подбає про маму, правда?
Тимур кивнув, відчуваючи, як щось стискається всередині. Він прекрасно пам’ятав їхні затишні вечори з Евеліною, коли вони дивилися фільми, притулившись одне до одного на цьому самому дивані.
— Де ця? Твоя?
Коментування закрито.