— Так, він єдиний, хто зміг поставити Паші діагноз. Інші тільки руками розводили. І діагноз цей — рідкісне запалення нервових закінчень хребта, яке лікується тільки одним експериментальним швейцарським препаратом «Нейростабіл», який можна дістати тільки через цього самого Аркадія Львовича.
— Я нічого не плутаю? — в її голосі звучав неприхований сарказм.
— Припини! — я стукнула виделкою по тарілці. — Тобі легко говорити. Ти не бачиш, як йому боляче, як він корчиться ночами. Цей препарат — наша єдина надія.
— Яно, я не кажу, що він бреше про біль. — Діана пом’якшала, взяла мене за руку. — Я кажу, що вся ця схема — один унікальний лікар, одні диво-ліки — це класична схема розводу. Або лікарські помилки, в кращому випадку. У тебе є на руках його знімки? МРТ, рентген?
— Звісно, є. Ціла тека.
— Чудово. — Її хватка стала міцнішою. — У мене дядько в обласній лікарні працює. Олексій Кирилович. Завідувач відділення променевої діагностики. Чоловік із сорокарічним стажем. Через його очі пройшли тисячі цих знімків. Дай мені їх.
Я відсмикнула руку.
— Навіщо? Щоб він сказав, що все безнадійно? Щоб позбавити нас останньої надії?
— Щоб просто подивився! — вигукнула Діана. — Як незалежний фахівець. Просто для мого спокою, якщо хочеш. Я бачу, як ти згасаєш, і не можу сидіти склавши руки. Що ти втрачаєш? Якщо ваш Аркадій Львович має рацію, дядько це підтвердить, і ми знатимемо, що боремося не дарма. А якщо… А якщо щось не так? Хіба не краще дізнатися про це раніше, ніж пізніше?
Я мовчала, дивлячись у свою тарілку. Її слова, логічні та правильні, пробивали пролом у моїй сліпій вірі. Повна ізоляція, один лікар, один запатентований засіб… Збоку це і справді виглядало підозріло. Але зізнатися в цьому собі було страшно. Це означало б визнати, що останні пів року мого життя, всі мої жертви, весь мій біль — усе це було марно.
— Я подумаю, — прошепотіла я.
— Не думай, роби, — твердо сказала Діана. — Принеси мені цю теку завтра. Будь ласка, Ян, заради себе.
Зерно сумніву, яке вона посадила, почало проростати. І це було до жаху страшно.
Увесь наступний день я була як на голках. Слова Діани не виходили з голови. Я переказувала гроші за нову партію «Нейростабілу», і вперше рука здригнулася. Тридцять тисяч просто полетіли в нікуди. Павло вдень подзвонив, скаржився, що йому зовсім зле, що він ледве доповз до туалету. Я стиснула зуби й пообіцяла відпроситися з роботи раніше. Начальник, бачачи моє сіре обличчя, відпустив без питань.
Я летіла додому, терзаючись почуттям провини за свої сумніви. Чоловік страждає, а я думаю про якусь дурницю. Я відкрила двері своїм ключем, намагаючись не шуміти. У квартирі пахло пепероні.
Я завмерла в передпокої. На кухонному столі стояла велика, майже порожня коробка з-під піци. З вітальні долинав бадьорий голос Павла. Він з кимось жваво розмовляв по телефону.
— Та ні, кажу тобі, нормально все. Так, курс новий почав. Нє, сьогодні взагалі відпустило, уявляєш, навіть піци навернув.
Він осікся на півслові. Я увійшла до кімнати. Він сидів на дивані, тримаючи в руці телефон. Побачивши мене, він здригнувся, і його обличчя миттєво спотворилося у звичній гримасі болю. Він упустив телефон на килим, схопився за спину і почав важко, уривчасто дихати.
— Яно, ти… ти рано.
Кров відлила від мого обличчя. Вистава була настільки незграбною, настільки фальшивою, що мені стало зле. Усе моє тіло закрижаніло. Я мовчки пройшла на кухню, взяла порожню коробку і повернулася до кімнати. Я не кричала, не плакала. Я просто запитала, і мій голос прозвучав чужим, мертвим:
— Сподіваюся, тобі було смачно?
Ефект був як від ляпаса. Він перестав зображати напад і сів прямо, дивлячись на мене палаючими від люті очима.
— Що? — прошипів він. — Що ти маєш на увазі?
— Те, що чула. Ти ж щойно по телефону казав, що тобі зле і ти ледве ходиш.
— А це не так? — Він схопився на ноги, забувши про свій біль. — Я вперше за тиждень відчув полегшення на десять хвилин. Усього на десять хвилин, розумієш? І вирішив замовити їжі, бо зголоднів. Тобі шкода шматка піци для твого хворого чоловіка? Ти докотилася до того, що рахуєш їжу, яку я їм?
Він наступав на мене, бризкаючи слиною. Його обличчя було перекошене від гніву, і в цій люті не було нічого, крім бажання захиститися, захистити свою брехню.
І тут я все зрозуміла. Не розумом, а всім своїм єством. Зрозуміла, що Діана мала рацію, що Віра Андріївна зі своїми звинуваченнями в марнотратстві була, за іронією, ближчою до істини, ніж я могла собі уявити.
І я не стала відповідати. Навіщо? Усе було ясно. Мовчки, під його гнівний крик «Ти мене взагалі кохаєш?!», я розвернулася, пройшла до спальні, де на полиці шафи лежала та сама тека з його аналізами та знімками. Я взяла її під пахву, взула в передпокої туфлі.
— Ти куди? — крикнув він мені в спину.
Я не відповіла, просто вийшла з квартири й зачинила за собою двері. Повітря. Мені терміново потрібне було повітря.
І правда.
Кабінет Олексія Кириловича, дядька Діани, був невеликим і світлим. Сам він виявився сивим, підтягнутим чоловіком з дуже уважними і втомленими очима. Він мовчки взяв у мене теку і підійшов до великого світлового екрана на стіні.
Я сіла на стілець, вчепившись пальцями в ремінець сумки. Серце калатало десь у горлі. Він вставляв знімки один за одним, клацав перемикачами, збільшував якісь ділянки, хмурився, хитав головою. Тиша в кабінеті стала густою, в’язкою. Я боялася дихати. Кожен його рух відгукувався в мені панікою. А раптом я помилилася? Раптом Павло і справді хворий, а я, остання ідіотка, влаштувала скандал через шматок піци?..
Коментування закрито.