Ткаченко криво всміхнувся, намагаючись продемонструвати своїм підлеглим, що він зовсім не боїться цього брудного обірванця. «Ти тут не на фронті, контужений, тут свої закони, і я зараз поясню тобі, хто тут головний», — огризнувся Віктор. Він подав ледь помітний знак своїм амбалам, наказуючи їм узяти нахабного вискочку в щільне, безжальне кільце.
Першим в атаку рвонув худий кримінальник із ножем, розраховуючи на свою швидкість і раптовість колючого удару. Він різко викинув руку вперед, цілячи гострим лезом просто в незахищену шию нерухомо стоячого солдата. Однак Михайло навіть не кліпнув, його відточені рефлекси спрацювали на соті частки секунди швидше за незграбний кримінальний випад.
Боєць ЗСУ невловним, текучим рухом відхилив корпус убік, пропускаючи смертоносне лезо за міліметр від своєї шкіри. Одночасно його жорстка, мозоляста рука сталевою хваткою перехопила тонке зап’ястя нападника, з силою викручуючи суглоб. Пролунав гучний, огидний хрускіт зламаної кістки, який миттю змінився пронизливим, жалюгідним вереском роззброєного злочинця.
Михайло не став витрачати дорогоцінний час на добивання бандита, що корчився від нестерпного болю. Він використав тіло поваленого ворога як живий щит, із силою штовхнувши його просто на амбала з монтировкою, що насувався. Той інстинктивно відсахнувся, намагаючись утримати рівновагу, і ця крихітна затримка стала для нього цілком фатальною помилкою.
Солдат здійснив стрімкий, котячий стрибок, скорочуючи дистанцію до критичного мінімуму, недосяжного для замаху довгою зброєю. Його важкий кулак, у який він уклав увесь свій гнів, із нищівною силою врізався в перенісся противника. Хрускіт зламаних хрящів луною рознісся маленькою кухнею, і масивний бандит гепнувся на підлогу, заливаючи лінолеум червоною кров’ю.
Усе це неймовірно жорстоке й ефективне дійство зайняло не більш як три короткі, стрімкі секунди. Марія закрила очі маленькій Анечці, щоб уберегти дитячу психіку від споглядання цієї кривавої, але цілком необхідної розправи. Вона вперше в житті бачила свого завжди доброго й ніжного чоловіка в стані такої жахливої, неконтрольованої бойової люті.
Віктор Ткаченко залишився зовсім сам проти людини, яка щойно голими руками знищила двох його найкращих бійців. Обличчя кримінального авторитета стало попелясто-сірим, а краплини холодного поту рясно вкрили його широкий, зморшкуватий лоб. Він нарешті витяг із кишені свій травматичний пістолет, але його жирні руки тремтіли так сильно, що дуло ходило ходором.
Михайло повільно випростався, переступаючи через бандитів, що стогнали на підлозі, і зміряв ватажка важким, нищівним поглядом. Він зовсім не боявся чорного отвору ствола, спрямованого йому просто в широкі, захищені щільним бушлатом груди. Солдат знав, що зараз настав той самий момент істини, коли зло має бути остаточно й безповоротно покаране.
«Ну давай, стріляй, якщо в тебе вистачить сміливості», — кинув Михайло, роблячи ще один упевнений крок назустріч озброєному мерзотникові. Його голос звучав рівно й глухо, мов вирок військового трибуналу, що не підлягає жодному оскарженню чи відстрочці. Ткаченко ковтнув в’язку слину, розуміючи, що опинився загнаним у кут у квартирі тієї самої людини, яку хотів пограбувати.
У цю мить на вулиці завила сирена повітряної тривоги, додаючи сцені сюрреалістичної, гнітючої атмосфери апокаліпсису. Гучний звук проникав крізь зачинені вікна, зливаючись зі стогонами поранених бандитів і важким диханням сторін, що протистояли одна одній. Михайло не зводив своїх запалених очей із Віктора, готовий будь-якої секунди поставити крапку в цьому побутовому конфлікті.
Повітря в тісній, яскраво освітленій кухні остаточно згустилося, перетворившись на невидиму, але фізично відчутну стіну концентрованого тваринного страху й пекучої людської ненависті. Віктор Ткаченко судомно стискав руків’я чорного травматичного пістолета, відчуваючи, як холодний, липкий піт зрадливо заливає його бігаючі, повні паніки поросячі очиці. Він уже прекрасно розумів своїм примітивним кримінальним розумом, що цей страшний, просякнутий окопною багнюкою солдат не зупиниться абсолютно ні перед чим заради захисту свого рідного дому.
Місцевий кримінальний авторитет гарячково шукав рятівний вихід із тупикової ситуації, що склалася, виразно усвідомлюючи своє повне, жалюгідне безсилля перед лицем справжньої бойової люті. Його запалений алкоголем мозок категорично відмовлявся вірити в те, що двоє його найкращих озброєних амбалів були так легко й стрімко повалені одним утомленим обірванцем. Раптом його шалений, загнаний у пастку погляд метнувся в найдальший кут розгромленої кухні, де перелякана Марія з останніх сил закривала собою донечку, що плакала.
Товсті губи Віктора повільно скривилися в гидкій, відверто садистській посмішці, коли він нарешті усвідомив, яке саме вразливе місце є в цього незламного українського штурмовика. Різким, смиканим рухом він перевів дуло свого пістолета з широких грудей Михайла, що насувався, на маленьку, беззахисну постать п’ятирічної Анечки, яка тулилася до стіни. Цей підлий, неймовірно боягузливий жест став тією самою фінальною й фатальною помилкою, яка назавжди перекреслила будь-які, навіть найпримарніші шанси бандита на благополучний вихід із конфлікту.
«Ану стояти, придурку контужений, інакше я просто зараз продірявлю твою дрібну личинку!» — істерично й голосно заверещав Ткаченко, рясно бризкаючи густою слиною навсібіч. Його грубий голос раптом зірвався на жалюгідний, верескливий фальцет, з головою видаючи крайній ступінь внутрішнього відчаю й абсолютну моральну деградацію цього колись грізного районного рекетира. Він цілком самовдоволено й наївно вирішив, що знайшов ідеальний важіль психологічного тиску, здатний миттєво зламати залізну волю навіть найпідготовленішого й найбезстрашнішого воїна.
Для Михайла в цю найстрашнішу мить час буквально зупинив свій звичний біг, перетворившись на густу, в’язку субстанцію, крізь яку не проникав жоден звук. Уся його колосальна, накопичена за довгі місяці безперервної війни втома безслідно випарувалася, поступившись місцем крижаному, кристально чистому й абсолютно смертоносному розрахунку хижака. Націлений просто на його рідну дитину чорний ствол зброї став тією самою абсолютною точкою кипіння, після якої будь-яка людяність назавжди відступає перед первісним інстинктом захисника.
Марія неймовірно пронизливо закричала, інстинктивно кидаючись усім своїм крихким, змученим тілом навперейми чорному отвору спрямованого на них важкого травматичного ствола. Вона була цілком готова без найменших сумнівів чи вагань прийняти в себе жорстку гумову кулю, яка на такій критично близькій відстані могла стати смертельною для малечі. Маленька Анечка лише ще дужче й голосніше заридала, намертво вчепившись своїми крихітними побілілими пальчиками в розірвану святкову сукню своєї відважної, але цілком беззахисної матері.
«На коліна, суко, я тобі сказав, швидко падай на коліна, або я просто зараз виб’ю їй мізки!» — продовжував істерично шаленіти Віктор, хибно відчуваючи повернення колишньої кримінальної влади. Він нервово й незграбно переступав із ноги на ногу, щосили намагаючись не послизнутися на липкій калюжі крові, яка повільно розтікалася під нерухомим тілом його побитого амбала. Бандит був абсолютно свято переконаний у своїй повній, беззаперечній безкарності й у тому, що зараз цей гордий і непокірний фронтовик буде жалібно повзати біля його дорогих черевиків.
Досвідчений солдат прекрасно й у найдрібніших деталях знав страшну руйнівну силу подібної травматичної зброї, яка з двох метрів легко ламала людські кістки й завдавала непоправних каліцтв. Він кришталево ясно розумів, що найменша стратегічна помилка або передчасний, непідготовлений ривок можуть неминуче призвести до кривавої трагедії, яка назавжди зруйнує його єдину мету в житті. Його тренований мозок, мов надпотужний балістичний комп’ютер, безперервно прораховував складні траєкторії, ідеальні кути атаки й швидкість м’язової реакції цього спітнілого, тремтячого від тваринного страху виродка.
Михайло неймовірним зусиллям волі змусив себе зробити глибокий, рівний вдих і повільно, демонструючи ворогові абсолютну показну покору, почав згинати свої втомлені коліна. Він плавно опускався на всіяний уламками підлогу з підкресленою, театральною повільністю, ні на секунду не зводячи немиготливого, палаючого пекельним полум’ям погляду з товстого пальця на курку. Кожен його вивірений і м’який рух був невід’ємною частиною складної, смертельно небезпечної тактичної гри, покликаної остаточно приспати пильність озброєного й напівмертвого від паніки злочинця.
Побачивши на власні очі, як грізний і непереможний боєць покірно підкоряється його прямому наказу, Ткаченко судомно й полегшено видихнув, трохи опустивши свої напружені широкі плечі. На його вологому, лискучому обличчі знову повільно проступила та сама гидка, відверто знущальна посмішка людини, яка щиро уявила себе всемогутнім вершителем чужих людських доль. Він навіть трохи, буквально на кілька сантиметрів, відвів важкий ствол пістолета вбік, сліпо впиваючись цією короткою, але такою неймовірно солодкою миттю свого абсолютного домінування…
