Солдат повільно дістав ключ, намагаючись не видавати зайвого шуму, і обережно вставив його в замкову шпарину, відчуваючи крижаний холод металу. У цей момент він іще не підозрював, що за хвилину його життя знову перетвориться на поле запеклого й безжального бою.
Михайло повільно йшов розбитим асфальтом, який пам’ятав ще його перші невпевнені кроки в далекому дитинстві. Кожен поворот, кожна стара лавка біля під’їзду викликали в його душі болісний і водночас солодкий приплив гострої ностальгії. Однак сьогодні звичний краєвид рідного двору здавався йому якимось зловісним і зовсім невпізнанним.
Весняне сонце яскраво освітлювало облізлу фарбу на порожніх дитячих гойдалках і занедбані пісочниці. У повітрі висіла дивна, майже відчутна напруга, яку солдат звик відчувати перед початком ворожої артилерійської атаки. Він зупинився біля розлогої старої липи, щоб перевести подих і поправити лямку важкого тактичного рюкзака, що сповзала.
Його погляд одразу впав на вікна їхньої сімейної квартири, які чомусь були щільно завішені важкими темними шторами. Це було вкрай незвично для його Марії, яка завжди щиро любила сонячне світло й свіже весняне повітря. Серце Михайла пропустило удар, коли він помітив, що на підвіконні немає її улюблених горщиків із яскраво-червоною геранню.
Біля самого входу до під’їзду стояв величезний чорний позашляховик із наглухо тонованими шибками й підозріло чистими дисками. Машина виглядала тут цілком чужою, мов хижий звір, що причаївся в очікуванні своєї беззахисної й легкої здобичі. Михайло мимоволі насупився, відчуваючи, як усередині нього повільно прокидається холодна й розважлива лють досвідченого воїна.
Він помітив на землі свіжі недопалки дорогих сигарет, які явно не могли дозволити собі його небагаті сусіди-пенсіонери. Під’їзні двері були трохи прочинені, хоча зазвичай мешканці суворо стежили за безпекою й завжди замикали магнітний замок. Важке передчуття неминучої біди змусило його втомлене серце битися значно частіше, ніж під час найгарячішого бою.
Михайло обережно увійшов у прохолодний напівморок під’їзду, намагаючись ступати якнайтихіше й не гриміти своєю важкою армійською екіпіровкою. Запах сирості й старої побілки змішався тут із різким, неприємним ароматом дешевого чоловічого одеколону. На першому поверсі він побачив прочинені двері сусіда, старого Олексія Данильчука, який завжди знав усе про життя їхнього невеликого будинку.
Старий визирнув у щілину, але, побачивши людину в камуфляжі, миттю зблід і спробував якнайшвидше зачинити двері. Михайло встиг підставити носок важкого берця, не даючи сусідові сховатися в безпеці своєї маленької квартири. «Дядьку Льошо, це я, Міша Коваленко, що тут відбувається?» — пошепки спитав він, дивлячись у повні щирого жаху очі сусіда.
Олексій Данильчук затремтів усім тілом, притискаючи палець до сухих губ і вказуючи тремтячою рукою кудись угору, в бік третього поверху. «Тікай звідси, синку, поки вони тебе не побачили, там дуже страшні й небезпечні люди», — прохрипів старий зірваним голосом. Він швидко зник у темряві коридору, залишивши Михайла самого в порожньому й моторошно безмовному бетонному прольоті.
Солдат відчув, як по спині пробіг крижаний холодок, а долоні миттю стали вологими від напливу адреналіну. Він почав повільно підніматися сходами, притискаючись до холодної стіни й уважно дослухаючись до кожного шереху. Сходинки під його вагою зрадницьки рипіли, і цей звук здавався йому в повній тиші гучним, мов удари грому.
На другому поверсі він зупинився, помітивши на підлозі розбиту скляну вазу, яку Марія колись із такою гордістю купила для оздоби їхнього коридору. Уламки яскраво блищали в променях світла, що проникали крізь брудне вікно, нагадуючи маленькі гострі крижані кинджали. Михайло відчув, як його дихання стає важким і уривчастим, а перед очима починають плисти червоні тривожні кола.
У голові вихором проносилися найстрашніші здогади про те, що могло статися з його коханими дівчатками за час його довгої відсутності. Він згадав усі ті погрози, які іноді отримували волонтери від місцевих кримінальних структур і недоброзичливців. Рука солдата інстинктивно потяглася до порожньої кобури, нагадуючи про те, що на мирній території він залишився практично беззахисним.
Михайло змусив себе заспокоїтися й узяти емоції під повний контроль, як учили його досвідчені інструктори на полігонах. Він повільно видихнув, зосереджуючись на звуках, що долинали зверху, з боку його власної квартири номер дванадцять. З-за дверей чувся якийсь приглушений шум, схожий на пересування важких меблів або грубі кроки кількох людей.
Коли він нарешті досяг майданчика третього поверху, в ніс йому вдарив різкий запах спиртного й тютюнового диму, що йшов просто з його дому. Серце впало в п’яти, коли він побачив, що дверна ручка була грубо подряпана, ніби її намагалися відчинити відмичками. Зсередини долинуло тихе, ледь помітне схлипування, у якому Михайло безпомилково впізнав голос своєї маленької донечки Анечки.
Цей звук подіяв на нього сильніше, ніж розрив важкого снаряда за кілька метрів від окопу на передовій…
