Холодна донбаська багнюка голосно чвакала під важкими армійськими берцями, безжально засмоктуючи втомлені ноги в липке, крижане місиво. Солдат ЗСУ Михайло Коваленко з величезними труднощами витяг чобіт із глибокої калюжі, важко спираючись на вкритий чорною кіптявою автомат. Черговий масований артилерійський обстріл закінчився лише пів години тому, залишивши по собі тільки безперервний дзвін у вухах і їдкий запах випаленої землі.
Небо над розбитою лісосмугою було щільно затягнуте низькими свинцевими хмарами, з яких безупинно мрячив дрібний, пронизливий до самих кісток дощ. Михайло повільно провів брудним рукавом по змученому обличчю, марно намагаючись стерти липку суміш поту, густого порохового чаду й дощової води. Його запалі очі, сильно запалені від хронічного недосипання, якнайпильніше вдивлялися в сіру пелену з боку небезпечних ворожих позицій.
У залитому водою окопі стояла гнітюча, неприродна тиша, яку порушувало лише важке дихання вцілілих бійців і далекий гул ворожої техніки. Поруч із Михайлом сидів зовсім юний кулеметник Іван Кравченко, який нервово перебира́в холодні металеві патрони пальцями, що тремтіли від крижаного вітру й адреналіну. Учора їхня рота зазнала дуже серйозних втрат, і тепер кожен уцілілий солдат здавався рідним братом, дивом вирваним із чіпких лап смерті.
Серце впало в п’яти, коли в портативній рації раптом зашипіли гучні перешкоди й пролунав хрипкий, утомлений голос ротного командира. Михайло інстинктивно втягнув голову в напружені плечі, з тривогою чекаючи нового наказу про термінову зміну позицій або негайне відбиття ворожого штурму. Але замість звичних тривожних команд капітан несподівано наказав Коваленку негайно з’явитися до командного пункту, розташованого в надійному глибокому тиловому бліндажі.
Небезпечний шлях до штабу зайняв близько п’ятнадцяти довгих хвилин, упродовж яких солдат безперервно провалювався по коліна в крижану рідку багнюку. Навколо похмуро чорніли обвуглені стовбури зламаних дерев, нагадуючи зловісних мовчазних вартових цього безнадійно понівеченого жорстокою війною клаптя української землі. Повітря було настільки просякнуте запахом вибухівки й сирості, що кожен глибокий вдих болісно відгукувався тупим болем у втомлених солдатських легенях.
Спустившись неймовірно слизькими земляними сходами в укриття, Михайло відразу відчув довгоочікуване рятівне тепло, що йшло від розпеченої до червоного маленької буржуйки. Капітан Сергій Шевчук сидів за низьким саморобним столом із порожніх ящиків від боєприпасів, утомлено потираючи почервонілі від безсоння очі. Тьмяне світло від дешевої світлодіодної лампи, підключеної до портативного акумулятора, скупо освітлювало розкладені на дерев’яних дошках старі потерті штабні карти.
Командир повільно підвів запалений погляд на промоклого бійця, що увійшов, і слабо, щиро всміхнувся, що було великою рідкістю в ці страшні дні. Він абсолютно мовчки простягнув здивованому Михайлові складений удвоє білий аркуш паперу, на якому чітко виднілися свіжа фіолетова печатка й розмашистий підпис. Коваленко зовсім нерозуміюче втупився в цей офіційний казенний документ, відчуваючи, як глибоко всередині зароджується дивне, майже забуте відчуття несміливої надії.
Це був справжній офіційний наказ про негайне надання короткострокової відпустки на три дні за сімейними обставинами на честь наближення Великодня. Капітан тихо й спокійно пояснив, що вище командування вирішило особисто заохотити Михайла за героїчний порятунок тяжкопораненого товариша під час учорашнього кривавого штурму. Почувши ці заповітні слова, солдат фізично відчув, як до горла підкотився задушливий гарячий клубок, а запалені очі миттю налилися пекучими сльозами.
Він не бачив свою кохану дружину Марію й маленьку п’ятирічну донечку Анечку вже вісім нескінченно довгих, болісних місяців тяжкої розлуки. Увесь цей час єдиною ниточкою зв’язку з рідною домівкою були рідкісні, уривчасті дзвінки нестабільним супутниковим зв’язком, коли випадково вдавалося зловити сигнал. За цей час Марія стала дуже відомою у їхньому рідному місті волонтеркою, невтомно збираючи гроші на дорогі дрони й тепловізори для батальйону чоловіка.
Михайло неймовірно міцно стиснув у загрубілих мозолястих руках дорогоцінний аркуш, панічно боячись, що все це може виявитися лише жорстоким фронтовим маревом. Командир підбадьорливо й по-батьківськи поплескав його по брудному мокрому плечу й наказав негайно збирати речі, поки є рідкісна можливість виїхати з конвоєм. За годину рятівний евакуаційний волонтерський пікап мав вирушити в глибокий тил, вивозячи тяжкопоранених бійців і щасливців, які отримали омріяну довгоочікувану відпустку.
Швидкі збори зайняли буквально кілька коротких хвилин, бо всі скромні пожитки простого піхотинця завжди легко вміщалися в одному компактному тактичному рюкзаку. Михайло квапливо й тепло попрощався з бойовими товаришами, які цілком щиро раділи за нього, дружньо плескаючи по спині й передаючи найкращі побажання. Молодий кулеметник Іван Кравченко непомітно сунув йому в нагрудну кишеню пом’ятий шоколадний батончик, зворушливо попросивши передати цей скромний солодкий гостинець маленькій донечці.
Вибравшись сходами на поверхню, солдат на повні груди жадібно вдихнув холодне весняне повітря, яке тепер здавалося йому неймовірно чистим і солодким. Удалині вже виразно й чітко чувся натужний рев потужного двигуна позашляховика, який відважно й упевнено пробирався крізь непролазні багнючні колії розбитої дороги. Ця стара машина, посічена дрібними уламками, здавалася Михайлові найпрекраснішим транспортом у світі, справжнім золотим квитком у щасливе, майже забуте минуле життя.
Темно-зелений пікап різко зупинився біля замаскованого пункту збору, рясно розбризкуючи навсібіч грудки брудного місива з-під масивних шипованих коліс…
