Дочекавшись підтвердження, Воронін натиснув відбій зв’язку й задоволено кивнув головою. «Молодець, у тебе справжній акторський талант пропадає цілком марно», — похвалив він полоненого за співпрацю. А потім офіцер швидко повернувся до своїх бійців, що чекали, і скомандував: «Усім негайно займати бойові позиції!»
В оперативної групи в запасі залишалося не більш як сорок хвилин, поки не приїдуть основні сили кримінального противника. Цей час потрібно було використати максимально ефективно, щоб грамотно підготувати сюрприз для непроханих гостей. Осінній нічний ліс після команди командира миттєво й організовано ожив.
Сорок досвідчених професіоналів почали швидко перетворювати звичайну галявину біля старої лісопилки на ідеально сплановану тактичну пастку. Бійці встановлювали імітаційні заряди, чітко розподіляли сектори обстрілу й обладнували замасковані позиції для влучних снайперів. Це було справжнє воєнне мистецтво грамотної тактики, і цей загін спецназу володів ним просто досконало.
Бандити, слухняно сидячи зв’язаними під могутнім деревом, дивилися на ці приготування з щирим непідробним жахом. Злочинці чітко розуміли, що своїми діями остаточно прирекли не лише себе, а й усе своє кримінальне угруповання. Цієї ночі в цьому лісі мала припинити існування одна з найнебезпечніших банд регіону, і ніхто в місті про це ще не знав.
Стара занедбана лісопилка, загублена в глушині темного тайгового лісу, віддалено нагадувала скелет величезного доісторичного звіра. Прогнилі дерев’яні балки, що стирчали в небо, мов ребра, відкидали довгі, зламані тіні в примарному світлі нічного місяця. Повітря в цьому місці було густим і насиченим запахами прілого осіннього листя, мокрої гнилої деревини й грибниці.
Раптова тиша, що огорнула це забуте місце після того, як стих шум двигуна автобуса, здавалася вкрай неприродною. Наче сам похмурий ліс затамував подих у болісному очікуванні неминучої й близької розв’язки конфлікту. Майор Воронін абсолютно спокійно стояв у центрі галявини, критично й уважно оглядаючи підготовлену імпровізовану сцену для захоплення.
Його підлеглі бійці, сорок невидимих оку тіней, розчинилися в навколишньому пейзажі з неймовірною професійною майстерністю маскування. Навіть він сам, точно знаючи їхнє розташування, з великими труднощами міг розрізнити ці приховані людські силуети в кущах. Трофейний чорний позашляховик бандитів, з якого все це почалося, стояв із відкритим капотом, правдоподібно імітуючи серйозну поломку.
Поруч із джипом, трохи нахилившись у брудну дорожню колію, завмер старий рейсовий автобус. Усі його фари були повністю погашені, що створювало ідеальну ілюзію покинутого й абсолютно беззахисного транспорту на порожній дорозі. «Глибо, відповідай Першому», — гранично тихо покликав майор Воронін у свою захищену тактичну гарнітуру зв’язку.
«Яка обстановка на лівому фланзі?» — коротко запросив командир доповідь у підлеглого. «Усе чисто, командире», — голос Глиби пролунав у навушнику гранично чітко й без найменших радіоперешкод. «Ми добре закріпилися в кущах ліщини, наш сектор обстрілу надійно перекриває дорогу на сто п’ятдесят метрів, тож навіть миша не проскочить».
«Прийнято, а що мені доповідять шановні снайпери?» — продовжив перевірку готовності командир операції. «Ми зручно розташувалися на даху сушильного цеху», — одразу ж озвався боєць із позивним Сокіл. «Оптична видимість чудова, вітер повністю стих, тож із величезним нетерпінням чекаємо прибуття дорогих гостей».
Вислухавши доповіді, Воронін задоволено й дуже впевнено кивнув власним думкам. Оперативна тактична пастка для злочинного угруповання була розставлена просто бездоганно й ідеально. Це була найкласичніша тактична підкова — надійний вогневий мішок, у який безпечний противник мав увійти цілком добровільно.
Бандити навіть не підозрювали, що безпечного виходу з цього дбайливо підготовленого капкана для них уже не буде. Але найголовнішим і вирішальним елементом цієї складної постановки був зовсім не старий автобус і не нібито зламаний джип. Головним і безвідмовним елементом усього плану був банальний людський страх затриманих злочинців.
Майор Воронін неспішним кроком підійшов до великого дерева, до якого надійно прив’язали Кабана й трьох його невдалих спільників. Бандити покірно сиділи на сирій землі, продовжуючи дрібно тремтіти від нічного холоду й наростаючого внутрішнього жаху. Їхні куртки промокли наскрізь, але ще більше їх морозило від чіткого усвідомлення того, хто саме влаштував на них це грандіозне полювання.
Кабан, ще зовсім недавно вважавши себе грізним авторитетом місцевої траси, тепер дуже нагадував побитого бродячого пса. Його перелякані очі нервово бігали з боку в бік, марно намагаючись вихопити в навколишній темряві хоч якийсь рятівний рух. Але навколишній ліс був абсолютно німий, суворий і моторошно нерухомий цієї осінньої ночі.
«Слухай мене дуже уважно, Колю, і запам’ятовуй», — звернувся до ватажка офіцер. Воронін присів навпочіпки просто перед бандитом, пильно дивлячись йому просто в перелякані, розширені очі. Голос майора був рівний і майже дружній, що чомусь лякало досвідченого злочинця ще сильніше за будь-які відкриті погрози….
