Але слідчому й не треба було більше, він усе зрозумів. Точніше, зрозумів головне: ці двоє отримали по заслузі. І десь у місті ходить ще одна людина, яка чекає своєї черги.
Людмила в ці дні поводилася бездоганно. Працювала понаднормово, план треба виконувати. До лікарні до Дарії приходила щодня з гостинцями.
То пиріжків напече, то компоту зварить. Медсестри розчулювалися: яка дбайлива мати. Із сусідками по комуналці обговорювали страшні новини.
«Чули, що із Золотарьовим? Жах який! Кажуть, що з Петровим те саме, може, маніяк якийсь завівся?» Дарія тим часом ішла на поправку.
Уже могла ходити палатою, навіть у коридор виходила. Фізичні рани затягувалися. З психікою було складніше: дівчина, як і раніше, здригалася від різких звуків, боялася лишатися сама, особливо в темряві.
Але був прогрес. Вона знову почала читати медичні підручники, які принесла мати. «Хочу повернутися до навчання, мамо. Не можу ж я все життя боятися?»
Третій учасник того страшного вечора — Семен Крючков. Жив на іншому кінці міста в бараці для демобілізованих. Шрам через усю ліву щоку він дістав у сорок третьому на фронті.
Осколок від ворожого снаряда. Татуювання на кисті армійське, зроблене в госпіталі від нудьги. Після війни працював вантажником на м’ясокомбінаті, пив по-чорному, як багато фронтовиків, які не змогли знайти себе в мирному житті.
Про випадки з Петровим і Золотарьовим Крючков дізнався не відразу. У бараці газет не читали, а чутки доходили повільно. Але коли дійшли, сусіди потім розповідали, що Семен три дні не виходив зі своєї комірчини.
Потім вийшов тверезий, уперше за багато місяців, і пішов на вокзал. Хотів виїхати, мабуть, але квитків не було, або грошей, або сміливості. Повернувся, став обережним.
Після зміни відразу додому, до пивної більше ні ногою. Увечері замикався на всі замки. Людмила вистежувала його найдовше.
Крючков виявився найскладнішим: фронтовик, звиклий до небезпеки, який відчував її нутром. Він ніби знав, що за ним спостерігають. Змінював маршрути, озирався, іноді різко звертав у провулки, щоб перевірити, чи немає хвоста.
Але Людмила була терпляча. Вона чекала три тижні, спостерігала, записувала, аналізувала й знайшла слабке місце. Щонеділі Крючков ходив на цвинтар, навідував могилу матері, яка померла, поки він воював.
Це був єдиний день, коли він розслаблявся. Дозволяв собі випити просто там, біля огорожі. Сидів годинами, розмовляв із покійницею, іноді плакав.
Дивно було бачити, як цей грубий мужик зі спотвореним обличчям плаче над старою могилою, просячи пробачення за щось. Неділя, 21 травня. День видався похмурий, мрячив дрібний дощ…
