Вона не договорила. Не було потреби. За розширеними зіницями Петрова вона зрозуміла: він усе пам’ятає.
«Знаєте, я могла б вас убити, але смерть — це надто легко. Ви повинні жити й пам’ятати. Жити, але більше не бути чоловіком, ніколи!»
Те, що сталося далі, назавжди змінило життя не лише Петрова, а й усього містечка. Людмила діяла з холодною методичністю людини, яка довго планувала кожен крок. Вона не квапилася.
Зрештою, у неї був час, уся ніч попереду, а Петрова ніхто не схаменеться до ранку. Дружина на нараді, сусіди звикли до його п’яних загулів. Ідеальні умови для відплати.
Сучасники потім по-різному розповідали про ту ніч. Хтось стверджував, що бачив дивну постать у чоловічому одязі біля старого сараю. Хтось чув приглушені звуки, схожі на стогони.
Але тієї ночі, коли половина міста була напідпитку, ніхто не надав цьому значення. А вранці… Вранці місто прокинулося іншим.
Сторож м’ясокомбінату Федір Ігнатійович знайшов Петрова о шостій ранку. Старий ішов відчиняти ворота й почув дивні звуки із сараю. Двері були прочинені.
Незвично, адже сарай мали замкнути ще місяць тому, після тієї пригоди. Федір Ігнатійович зазирнув усередину й мало не впав від побаченого. Петров лежав на тому самому брудному брезенті, де колись знайшли дівчину.
Він був живий. Але… Лікар швидкої допомоги, який приїхав на виклик, потім довго не міг отямитися.
За десять років роботи він бачив багато травм: виробничих, побутових, кримінальних. Але таке… Це не було схоже на звичайне членоушкодження.
Надто акуратно, надто професійно. Наче оперував хірург, а не вуличний бандит. Рану було оброблено йодом, накладено грубу, але ефективну пов’язку.
Людина, яка це зробила, явно не хотіла, щоб жертва померла від втрати крові. Петров пролежав у лікарні два тижні. Перші три дні він не говорив узагалі — не міг чи не хотів, лікарі так і не зрозуміли.
На всі запитання міліції тільки мотав головою й показував, що нічого не пам’ятає. Слідчий Воронцов приходив до нього тричі.
Утретє, коли вони лишилися в палаті самі, Петров раптом схопив його за руку й прохрипів: «Не шукайте, не треба, я сам винен». Воронцов довго дивився йому в очі, потім кивнув і вийшов.
У протоколі він написав: «Потерпілий не пам’ятає обставин події, упізнати нападників не може». Але місто вже гуло, мов розворушений вулик. Чутки розповзалися швидше за офіційні новини.
Говорили, що Петрова позбавили чоловічого, що це помста за якусь дівчину. Дружина Петрова, Антоніна Сергіївна, важлива дама з адміністрації, намагалася зам’яти справу. Але хіба втримати таке?
Особливо коли медсестри шепочуться по кутках, а санітарки розносять подробиці по всіх комуналках. Людмила в ці дні жила своїм звичним життям. Уранці йшла на завод, увечері — до лікарні, до Дарії…
