Вона кивнула. Він спитав: «Тоді, в п’ятдесят четвертому, коли вони постукали? Ти ж не знала їх, могли бути ким завгодно. Навіщо ти їх пустила?».
Агрипина сиділа біля вікна. За вікном село спало. Тільки біля Гришиного сараю горів ліхтарний стовп. Гриша поставив його три роки тому, казав, що зручно вночі до вуликів ходити.
Самотнє жовте світло в темряві. Вона дивилася на це світло й мовчала. Потім сказала: «Бо у ворота стукали люди, а щоб не відчинити, для цього треба причина. Причини в мене не було».
Василь мовчав, хоч хотів заперечити, вона це бачила. Знайшов заперечення, зважив, відкрив рота й закрив. Не заперечив. Агрипина допила чай, встала, пішла зачиняти віконниці: спершу на кухні, потім у світлиці.
Василь ще сидів, дивився в чарку. Ось і вся історія. Мільйон людей ішов українськими дорогами в п’ятдесят четвертому році. Більшість воріт перед ними були зачинені.
І в кожних зачинених дверей була своя причина. Одна жінка в селі Сухий Лог Полтавської області відчинила хвіртку. Не з жалю і не з дурості. Не тому, що не розуміла, хто вони — вона все розуміла.
Просто тому, що причини не відчинити в неї не знайшлося. Я читав її зошит довго, деякі сторінки перечитував по кілька разів. Наприкінці, на останній сторінці, написаній уже зовсім слабкою рукою, де літери падають і перо ледве слухається, була одна фраза, остання. «Степан казав: “Як зберігаєш, так і живеш”. Я зберігала правильно».
