Ніна приїздила в шістдесят четвертому, Таня бігала подвір’ям, а Тихон сидів на лавці й дивився. Встиг. Пам’ятник поставила Агрипина. Сірий граніт, без зірки й без хреста, тільки ім’я і дати.
Заплатила за все сама, а село дивилося. Митрофан зняв шапку, коли проходив повз кладовище. У шістдесят четвертому прийшов Митрофан. Постукав тихо, увійшов, зняв шапку.
Сказав: «Дружина захворіла серйозно. Потрібні гроші на дорогу в Полтаву і на аналізи. Не вистачає. Не знаю, до кого ще звернутися».
Агрипина дивилася на нього. Той самий чоловік, що кричав про курку. І не вибачився, коли знайшов її під власною клунею. А ось стоїть, шапку тримає в руках.
Вона встала, пішла в кімнату. Повернулася й поклала гроші на стіл. Сказала: «Це не борг. Бери, їдь, часу мало».
Митрофан дивився на гроші, потім на неї. Відкрив рота, закрив, узяв гроші й пішов. Дружину вилікували: був рак шлунка, початкова стадія, вчасно виявили. Митрофан жив потім ще дванадцять років.
І всі дванадцять років щоразу, коли бачив Агрипину, вітався першим. Голосно, знімаючи шапку, щоб усі чули. У сімдесят четвертому році Агрипині Василівні Носовій виповнилося сімдесят два. Семен приїхав із Тамарою і чотирнадцятирічним Степаном.
Степаном назвав на честь її чоловіка. Семен ніколи не пояснював, чому так назвав, просто назвав. Агрипина дізналася про це, коли хлопчикові було років три. Семен сказав це мимохідь, вона кивнула, більше нічого не додавши.
Степан носив окуляри, був світлий і серйозний, небагатослівний. Дивився на Агрипину з тією чемною повагою, яка буває у вихованих дітей до старших, коли їм пояснили все правильно. Гриша зробив торт. Із меду, волоського горіха й борошна, за своїм рецептом.
Він був важкий, трохи пересолоджений, з нерівними краями. Агрипина скуштувала, сказала, що смачно. Гриша кивнув, і з того, як трохи змінилося його обличчя, було видно, що він задоволений. Сиділи за столом до темряви.
Семен розповідав про завод, Тамара питала про рецепт квашеної капусти, а Степан мовчав і їв. Гриша сидів на краю столу, трохи осторонь від інших, як завжди, від тих самих перших днів. Дивився на все це з виразом, якому Агрипина за двадцять років так і не дібрала назви. Ні радість, ні спокій — щось між ними, щось своє.
Коли всі розійшлися, прийшов племінник Василь із Полтави, приїхав спеціально на день народження, вперше за кілька років. Сіли вдвох, він налив собі чарку, вона взяла чай. Василь помовчав. Потім спитав: «Тітко Груню, можна спитаю?».
