Альона підтвердила, що вони ходили до районної лікарні, де їм порадили просто зачекати. Свекруха повторила слово «зачекати» таким тоном, яким повторюють слова, в які абсолютно не вірять. Далі відбулася розмова, яка в них траплялася в різних варіаціях уже кілька місяців поспіль.
Людмила говорила натяками, ніколи не звинувачуючи прямо, бо це було б надто просто. Вона твердила, що мати завжди відчуває недобре, і вона б давно звернула увагу, адже за їхніх часів дітей ростили інакше. Альона відповідала щораз коротше, аж поки не перестала реагувати зовсім, воліючи просто мити посуд, доки Людмила не видихнеться.
Привезене варення так і залишилося стояти на столі нерозкритим. Увечері свекруха лишилася допомагати по господарству, як вона сама це називала. Арсен уже спав, а Сергій повернувся зі зміни, пахнучи машинним мастилом і втомою.
Альона чула, як на кухні зашумів чайник і як Людмила щось говорить синові впівголоса. Вона не стала вставати до них. Дівчина лежала й дивилася в стелю, вслухаючись в інтонації: тиха, наполеглива свекруха й син, який відповідає лише односкладово.
Потім Сергій зазирнув до кімнати й невпевнено повідомив, що мама радить одну знахарку, Віру Андріївну, яку в Румунівці всі знають. Альона категорично відповіла відмовою, і чоловік квапливо погодився з нею, після чого вийшов назад. За кілька хвилин вона знову почула його голос, але вже іншим, примирливим тоном.
Цим тоном він користувався, коли розумів, що сперечатися марно, намагаючись пояснити матері, що надворі двадцять перше століття і є нормальні лікарні. Людмила нічого йому не відповіла. Саме це мовчання свекрухи завжди було найстрашнішим.
Альона підвелася з ліжка й тихо пройшла до дитячої. Арсен спав на боці, підтягнувши коліна: одна рука лежала вздовж тіла, а друга стискала край ковдри. Вона підійшла, нахилилася й провела пальцями по його щоці — теплій, м’якій, що пахла молоком і дитячим сном.
На тильному боці її долоні поблискував крем, яким вона намастила руки ще перед вечерею, але встигла про це забути. Палець залишив на щоці Арсена ледь помітний вологий слід, який одразу вбрався в ніжну шкіру. Альона цього не побачила, думаючи лише про те, що завтра сама зателефонує до міської лікарні, без участі Людмили.
За вікном півень із вулиці Зайцевих завів свою партію наново, ніби навмисне, щоб ніхто в селі не розслаблявся раніше часу. Дім Віри Андріївни стояв там, де Румунівка ніби передумувала продовжуватися. За ним починався пустир, потім ішла березова смуга, а далі розстелялися безкраї поля.
Город тягнувся вздовж паркану так далеко, що його край губився за поворотом, а під навісом біля ґанку висіли пучки трав. Вони були сірі, бурі, солом’яно-жовті, схожі на чиїсь давно забуті запитання. Людмила впевнено йшла першою, як ходять люди, які знають, куди й навіщо прямують.
Арсен сидів у неї на руках і байдуже дивився на берези. Сергій тримався на півкроку позаду, займаючи свою звичну позицію в будь-якій суперечці між матір’ю та дружиною. Він був досить близько, щоб втрутитися, але досить далеко, щоб поки цього не робити.
Альона пленталася останньою, несучи в руках шапку сина, яку той уже встиг стягнути з голови. Вона дивилася на старий дім із таким виразом, з яким розглядають меню в незнайомому кафе, заздалегідь не чекаючи нічого доброго. Ні до кого конкретно не звертаючись, вона їдко зауважила, що їй дуже подобається ідея йти до знахарки в двадцять першому столітті.
Не озираючись, Людмила веліла їй просто йти слідом. Сергій докірливо скосився на дружину. Альона наділа дитячу шапку собі на палець і нервово крутила її, поки вони піднімалися стежкою до високого ґанку…
