Семен підняв погляд і посміхнувся тією ж теплою посмішкою, яку він дарував людям усе своє життя.
— Так, це я. А це мій брат Матвій.
— Я… мій син… — Вона не могла закінчити фразу. Сльози текли її щоками.
Семен встав і підійшов до візка. Він присів навпочіпки, щоб зрівнятися з хлопчиком.
— Привіт! Як тебе звати?
Матвій підійшов, але хлопчик злегка повернув голову в напрямку голосу.
— Його звати Андрійко, — сказала мати крізь сльози. — Він перестав бачити пів року тому, після того як…
Семен підняв руку, м’яко зупиняючи її:
— Потім розповісте. Зараз важливіше інше. — Він обережно взяв руку хлопчика. — Андрійку, хочеш, я розповім тобі історію? Вона про хлопчика, який думав, що втратив світло назавжди, але знайшов дещо ще цінніше.
Матвій підійшов і сів поруч.
— Знаєш, Андрійку, — сказав він, — багато-багато років тому я теж був хлопчиком, який не міг бачити. І одного разу в цьому самому парку до мене підійшов босий, брудний хлопчик і сказав дивну річ.
— Яку? — тихо запитав Андрійко.
— Він сказав, що намаже мені обличчя грязюкою.
Андрійко злегка посміхнувся.
— І що було потім?
Семен і Матвій перезирнулися тим самим поглядом, яким обмінювалися вже понад п’ятдесят років.
— Потім, — сказав Семен, — почалося диво. Але справжнє диво було не в грязюці і не в історіях. Справжнє диво було в тому, що один хлопчик вирішив довіритися іншому. І в тому, що любов виявилася сильнішою за будь-який страх.
Мати Андрійка дивилася на цю сцену, не вірячи своїм очам. Її син, який місяцями не виявляв інтересу ні до чого, зараз уважно слухав двох незнайомих старих.
— Андрійку, — продовжив Семен, — ти знаєш, що всередині тебе є світло, яке ніколи не гасне. Іноді ми просто забуваємо, де вимикач.
— А ви можете допомогти мені його знайти?
Семен посміхнувся:
