Ігор Петрович уважно дивився на нього, потім повільно кивнув.
— Гаразд. Але тільки на кілька хвилин. І завтра я чекаю вас із документами, що підтверджують, що ви справді його батько.
Вони пройшли тихим коридором до палати в кінці. Лікар обережно прочинив двері.
— Не будіть його, — прошепотів він. — Йому потрібен відпочинок.
Степнов кивнув і увійшов до напівтемної палати. На лікарняному ліжку, вкритий білою ковдрою, лежав Олексій. У тьмяному світлі нічника його обличчя здавалося ще блідішим, під оком виднівся синець, верхня губа була розсічена. Але навіть зараз, побитий і змучений, він разюче нагадував самого Степнова в юності. Ті самі риси обличчя, той самий розліт брів.
Михайло обережно підійшов ближче й сів на стілець біля ліжка. Він дивився на хлопця, і всередині нього здіймалася буря емоцій: провина за п’ятнадцять років відсутності, лють на тих, хто завдав йому болю, і дивне, незвичне почуття ніжності.
Раптом Олексій злегка ворухнувся й розплющив очі. Кілька секунд він нерозуміюче дивився на Степнова, потім у його погляді майнуло впізнавання.
— Ви… — прошепотів він хрипким спросоння голосом. — Той дядько з ресторану.
— Так… — тихо відповів Степнов. — Як ти почуваєшся?
Олексій спробував підвестися, але скривився від болю й відкинувся на подушку.
— Нормально… — Він відвів погляд. — Навіщо ви прийшли?
— Хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Ти так раптово зник…
Хлопець мовчав, уперто дивлячись убік.
— Олексію… — м’яко сказав Степнов. — Мені треба знати, хто це зробив із тобою.
— Ніхто… — швидко відповів хлопець. — Я впав зі сходів.
— Ми обоє знаємо, що це неправда…
Олексій повернувся до нього, і в його очах спалахнув виклик.
— А яке вам діло? Ви мені хто?
Степнов глибоко вдихнув. Мить істини настала несподівано швидко.
— Я твій батько, Олексію.
Хлопець сіпнувся, наче від удару, і його обличчя спотворилося.
— Брешете! — прошипів він крізь зуби. — Мій батько помер!
— Це тобі мама сказала?
— Так. Вона казала, що він загинув, коли я був маленький.
Степнов опустив голову. Він не міг звинувачувати Ніну за цю брехню. Можливо, так було легше пояснити дитині, чому в неї немає батька.
— Вона збрехала, щоб захистити тебе, — тихо сказав він. — Насправді я пішов від вас, від твоєї мами, коли дізнався, що вона вагітна. Я не був готовий до відповідальності. Це було малодушно й егоїстично з мого боку.
Олексій дивився на нього з недовірою й злістю.
— Якщо ви мій батько, чому з’явилися тільки зараз? Чому не приходили раніше?
— Тому що я не знав про тебе, — чесно відповів Степнов. — Твоя мама ніколи не казала мені, що ти народився.
— А ви…
— Я ніколи не шукав вас.
У палаті повисла важка тиша. Олексій відвернувся до стіни, і Степнов побачив, як його плечі ледь тремтять.
— Олексію, — м’яко покликав він. — Мені треба знати, де твоя мама. Вона в небезпеці.
Хлопець не відповів, продовжуючи лежати спиною до нього.
— Будь ласка. — Степнов обережно торкнувся його плеча. — Я хочу допомогти.
Олексій різко повернувся, і Степнов побачив сльози в його очах.
— Ви все одно нічого не зможете зробити! — вигукнув він. — Ніхто не може. Вони забрали маму тиждень тому. Сказали, що відпустять, коли я… — Він замовк, прикусивши губу.
— Коли ти що? — напружено спитав Степнов.
— Коли я зроблю те, що вони хочуть, — тихо закінчив хлопець.
— Шаміль Газієв? — спитав Степнов, хоча вже знав відповідь.
Олексій перелякано подивився на нього:
— Звідки ви знаєте?
— Неважливо, — відмахнувся Степнов. — Що саме вони хотіли від тебе?
Хлопець знову відвернувся.
— Не можу сказати.
— Олексію, — Степнов нахилився ближче. — Я можу допомогти. У мене є гроші, зв’язки, але мені треба знати правду.
— Навіщо вам це? — У голосі хлопця чулося недовір’я. — Ви п’ятнадцять років не згадували про нас.
Степнов відчув, як ці слова вдарили його просто в серце. Хлопець мав рацію. Яке право він мав раптово вдертися в його життя після стількох років відсутності?
— Ти маєш рацію, — тихо сказав він. — У мене немає виправдань. Але зараз я тут, і я не піду, доки не допоможу тобі й твоїй мамі.
Щось у його голосі, вочевидь, переконало Олексія, бо той трохи повернув голову й уважно подивився на Степнова.
— Ви справді можете допомогти?
