Лід у келиху з віскі мелодійно подзенькував, коли Михайло Степнов нетерпляче постукував пальцями по стільниці з червоного дерева. Ресторан «Імперіал» містився в історичному особняку в центрі столиці. Ліпнина на стелі, кришталеві люстри й оксамитові портьєри створювали атмосферу дореволюційної розкоші.
Тут укладалися найважливіші угоди міста, а сьогодні — можливо, найважливіша угода в житті Степнова. Старинний годинник у кутку вибив сьому, і тієї ж миті двері ресторану відчинилися, впускаючи високого сивочолого чоловіка в бездоганному костюмі. Аркадій Валін, власник столичного банку, пройшов через зал із упевненістю людини, звиклої до того, що перед нею розступаються.
Двоє охоронців ішли за ним на шанобливій відстані.
— Михайле Сергійовичу, — Валін простягнув руку для потиску. — Сподіваюся, не змусив довго чекати?
Степнов підвівся з-за столу, усміхаючись тією дозованою сердечністю, якої навчають на курсах із ділових переговорів. У свої сорок п’ять він виглядав на десять років молодшим: підтягнутий, з уважними сірими очима й ледь помітною сивиною на скронях, що лише додавала солідності.
— Аркадію Іллічу, ви завжди точні, як швейцарський годинник.
Степнов міцно потиснув руку банкірові.
— Радий, що ми нарешті зустрілися особисто.
Після обміну люб’язностями вони сіли за столик, спеціально зарезервований у ніші, що створювала ілюзію усамітнення.
— Отже, Михайле Сергійовичу, — Валін відпив води. — Документи готові до підписання?
— Повністю, — Степнов кивнув у бік шкіряного портфеля, що стояв біля його ніг. — Але перш ніж ми перейдемо до формальностей, пропоную відзначити нашу співпрацю.
Він жестом покликав сомельє, і за хвилину на столі з’явилася пляшка «Шато Марго» двадцятирічної витримки.
— Чудовий вибір, — схвально кивнув Валін, спостерігаючи за ритуалом відкривання пляшки.
Степнов усміхнувся. За останні п’ятнадцять років він пройшов шлях від рядового брокера до власника фінансової імперії. Купівля великого столичного банку мала стати вінцем його кар’єри, перетворити його інвестиційну компанію на повноцінний банківський холдинг. Сомельє розлив вино по келихах і відійшов.
Валін підняв свій келих:
— За успішну угоду!
Степнов уже збирався відповісти тостом, коли боковим зором помітив якийсь рух біля їхнього столика. Повернувши голову, він побачив хлопчиська років тринадцяти-чотирнадцяти, який якимось дивом прослизнув повз охорону до зали для VIP-персон. У поношеній спортивній куртці, з розкуйовдженим темним волоссям, він здавався абсолютно недоречним у інтер’єрі елітного ресторану.
— Дядьку, — хлопець різко нахилився до Степнова, його очі гарячково блищали. — Треба йти з ресторану. Вони прийшли по вас…
Валін насупився:
— Що це означає? Охорона!
Степнов уже готовий був відмахнутися від дивного вторгнення, коли щось в обличчі хлопчиська зупинило його. Очі — незвично світлі, сірі, з тим самим сталевим відтінком, що й у самого Степнова, — дивилися пронизливо, з якоюсь відчайдушною рішучістю.
— Хто прийшов? — мимоволі спитав Михайло.
— Людей у формі багато, вони перевіряють документи біля входу. Треба йти. Негайно.
До столика вже поспішали охорона й метрдотель, але Степнов жестом зупинив їх. Хлопчисько говорив із такою переконаністю, ніби справді щось знав. І це «дядьку»… Дивне, незбагненне відчуття стиснуло серце Михайла.
— Охороно, ви бачите цього… — почав Валін, але в цю мить біля входу до ресторану почувся шум.
Степнов повернув голову й побачив групу чоловіків у цивільному, які показували посвідчення адміністратору. Його багаторічний досвід роботи на фінансових ринках виробив майже звірине чуття на небезпеку. І зараз усі інстинкти кричали про загрозу.
— Перепрошую… Аркадію Іллічу… — Степнов швидко підвівся. — Змушений ненадовго відлучитися. Невідкладний дзвінок.
Валін нерозуміюче дивився на нього, але заперечувати не став. Хлопчисько вже ковзнув до непримітних дверей у кутку зали, і Степнов, підкоряючись якомусь невиразному імпульсу, пішов за ним.
Вони опинилися у вузькому коридорі, що вів до кухні. Звуки й запахи ресторанної метушні оточили їх: дзвін посуду, шипіння олії на пательнях, командні вигуки шеф-кухаря.
— Сюди! — хлопець упевнено повів його через кухню, лавіруючи між здивованими кухарями.
— Ей, ви куди? — гукнув один із них, але хлопець уже штовхнув двері з написом «Службовий вихід».
Вони вийшли на вузьку вуличку позаду ресторану, де стояли сміттєві контейнери й було припарковано кілька машин персоналу.
— Швидше! — хлопчисько майже побіг уздовж стіни будівлі. Степнов, усе ще не до кінця розуміючи, що відбувається, рушив за ним.
Вони звернули за ріг саме тієї миті, коли біля центрального входу до ресторану зупинилися дві чорні машини без розпізнавальних знаків.
— Хто вони?
