— Так, самотужки непросто. Але іноді здається, що вона все ще десь поруч, ніби я чую її голос або бачу її в натовпі.
Вона на мить замовкла, знову занурена у свої думки. Іван, поважаючи її почуття, не став підганяти її з відповіддю. Він просто вів машину, прислухаючись до кожної її фрази, немов це була історія, яку він мав почути. Через хвилину Анна додала, ніби виправдовуючись:
— Ось і сьогодні. Пішла наче недалеко, а виявилося, що знову загубилася. Сама не розумію, як це відбувається. Іноді здається, що з кожною такою прогулянкою я втрачаю частинку себе.
Іван, зворушений її словами, промовив:
— Тепер я поруч і не дам вам знову загубитися. Ми доїдемо до дому, і ви будете в безпеці.
Анна з вдячністю подивилася на нього:
— Дякую вам, Іване. Ваша доброта — як світло в темряві для мене, — сказала вона тихо, майже пошепки, і знову занурилася в мовчання.
В салоні повисла тиша, але тепер вона була іншою — теплою і спокійною, повною мовчазного розуміння. Іван відчував, що зустрів цю жінку невипадково і що її історія якимось чином пов’язана з його власним життям. Раптом Анна Петрівна тихо, майже непомітно для Івана, почала наспівувати мелодію. Вона співала «Вічне кохання» з таким глибоким почуттям, що він буквально завмер, прислухаючись до звуків, що заповнили всю машину: «Завжди будемо разом, поки очі мої закриваються, поки серце б’ється». Її голос ставав дедалі гучнішим, набуваючи незвичайної сили.
Іван не міг відірвати від неї погляд. Він відчував, що її пісня пробуджує в ньому щось давно забуте, щось глибоко особисте.
— Який знайомий голос! — пробурмотів він майже пошепки, відчуваючи, що його голос зрадницьки тремтить.
Анна поглянула на нього з м’якою усмішкою:
— Ця пісня — вона для тих, хто кохав по-справжньому. У житті кожного з нас є щось вічне, що залишається в серці назавжди. — Старенька сумно усміхнулася, немов поділилася давно збереженим секретом: — Ця пісня торкається душі тих, хто по-справжньому кохав. Всі ми одного разу відчули вічне кохання.
Іван не міг позбутися неясного відчуття, що вона чимось йому знайома, хоча й не міг згадати звідки. Він продовжував ставити обережні запитання, сподіваючись дізнатися більше про свою загадкову пасажирку, але вона відповідала односкладово або ж зовсім мовчала, немов загублена у своїх думках. Темна холодна ніч посилювала тишу, що оточувала їх на порожній дорозі. Єдиним джерелом світла були фари автомобіля, що освітлювали шлях перед ними. Незважаючи на спроби Івана знову завести розмову і заповнити тишу, жінка залишалася зануреною у свої думи, відповідаючи лише рідкісними вдячними усмішками і короткими фразами, що ще більше інтригувало його. Кожна хвилина тиші між ними змушувала Івана дедалі сильніше відчувати, що йому потрібно знати, ким вона була.
Він крадькома позирав на її обличчя в дзеркало заднього виду, майже переконаний, що колись уже бачив її. Але коли і де?
