— Це Анна Петрівна, моя мати.
Дружина застигла на місці, шокована його словами. Вона повільно перевела погляд з Івана на стареньку, її обличчя виражало повне здивування.
— Твоя мати? — перепитала вона, немов не вірячи своїм вухам.
Іван кивнув і, відчуваючи, що необхідно пояснити, додав:
— Вона… вона багато років тому загубилася з мого життя. Але тепер, завдяки цій випадковій зустрічі, ми знову разом. Вона знає про мене такі речі, яких не знав ніхто.
Старенька, збентежено опустивши погляд, прошепотіла:
— Прошу вибачення. Не хотіла вриватися у ваше життя. Просто доля привела нас знову разом.
Дружина зітхнула, її обличчя пом’якшало. Все, що раніше здавалося дивною фантазією, тепер набувало реальних обрисів.
— Я навіть не знаю, що сказати, — промовила вона дещо розгублено, але вже без сліду скепсису. — Це так несподівано. Ми ж і не готувалися до гостей, тим паче до таких.
Іван м’яко усміхнувся, розуміючи її розгубленість, і додав:
— Я розумію, це раптово. Але повір, це дуже важливо для мене. Вона — частина мого минулого, і я хочу, щоб вона була поруч.
Дружина кивнула, відчуваючи, що сперечатися тут недоречно. Вона подивилася на стареньку з легким теплом в очах і сказала:
