Ключі від машини впали на кухонний стіл із дзвоном, який видався мені похоронним. Денис увійшов слідом, але на його обличчі не було й тіні радості від покупки, про яку він мені всі вуха продзижчав останні пів року. Ніякої ейфорії. Тільки сіра, випита втома і погано прихована паніка.
Він стягнув куртку і кинув її на стілець.
— Ну що, вітаю, — я спробувала посміхнутися. — Задоволений, власнику БМВ?
Він не відповів, просто підійшов до столу, відсунув ключі й поклав переді мною кілька аркушів, скріплених скріпкою. Графік платежів. Я ковзнула поглядом по цифрах, і в роті пересохло. Сума щомісячного внеску була майже дорівнювала всій моїй зарплаті.
— Ми впораємося, — невпевнено вимовила я. — Щось придумаємо, уріжемо витрати.
— Уріжемо? — він посміхнувся зло, без краплі веселощів. — Я вже урізав, Аліно, все, що міг, а тепер твоя черга.
Він витягнув з кишені ще один зім’ятий чек, цього разу із супермаркету, і тицьнув у нього пальцем.
— Ось це що?
— Чек? Я бачу, що не квиток у Великий театр.
Його голос почав набирати силу.
— Дивись сюди. Сир, пармезан. Вісімсот гривень. Ти при своєму розумі? Вісімсот гривень за шматок смердючого сиру? А це що? Кава в зернах. У нас розчинна закінчилася.
— Денисе, це всього лише сир. Я хотіла зробити пасту, як ти любиш.
— Як я люблю? — він розсміявся, відкинувши голову назад. — Знаєш, що я зараз люблю? Я люблю, коли в мене на рахунку наприкінці місяця залишається хоч щось. Я в боргову яму заліз заради статусу, заради цієї чортової машини, щоб нас поважали, щоб на мене не дивилися, як на нікчему. А ти, ти тринькаєш гроші на свої забаганки.
Його обличчя почервоніло. Я дивилася на нього і не впізнавала. Куди подівся мій люблячий спокійний чоловік? Переді мною стояла чужа, озлоблена людина з палаючими очима.
— Це не забаганки, це звичайна їжа, — прошепотіла я.
— Звичайна їжа? Все, Аліно, скінчилася твоя звичайна їжа. З цієї секунди у нас все змінюється. Бюджет роздільний. Я оплачу свою мрію, — він кивнув на ключі, — і свою половину комуналки. Ти — за свою, зрозуміла?
Я мовчала, намагаючись усвідомити почуте. Роздільний бюджет? Ми одружені п’ять років, у нас все завжди було спільним.
— Ти мовчиш, не зрозуміла? Повторюю для особливо обдарованих. Відсьогодні ти платиш за себе сама: за їжу, за косметику, за свої колготки і за свій смердючий сир. Ми будемо скидатися тільки на квартиру і комуналку. Пополам. Решта — особисті гроші кожного. І не дай боже я побачу, що ти хоч копійку з моєї картки взяла.
Він навис наді мною, дивлячись впритул.
— Ти зрозуміла мене?…
Коментування закрито.