Над високими горами ранок настає не одразу. Він виповзає повільно, мов старий звір після зимової сплячки. Спершу на сході з’являється сіра смужка.
Потім розливається свинцеве світло, яке не гріє, а лише показує, наскільки все довкола холодне й безжальне. Того ранку небо нависло особливо низько. Хмари чіплялися за гострі піки хребтів, обіцяючи не просто снігопад, а справжню бурю.
Повітря було щільне й дуже важке. Я буквально відчував його шкірою. Таке буває лише перед лихом.
Я прокинувся затемна, коли сонце ще не зійшло. Суглоби звично хруснули, коли я сів на скрипучому ліжку. Мої шістдесят п’ять років даються взнаки щоранку в холод.
Ну що, старі кості, тихо пробурмотів я в темряву хати. Послужіть мені вірою й правдою ще один день. Сьогодні має бути дуже важливий день.
Зазвичай у цю ранню пору в домі стоїть цілковита тиша. Чути лише потріскування вуглин у печі та рівне дихання Грому. Мій величезний полярний вовк із шерстю кольору грозової хмари зазвичай спить біля печі, згорнувшись клубком.
Але того тривожного ранку звичної тиші не було. Грім нервово ходив хатою туди-сюди, від печі до дверей і від дверей до вікна. Його важкі кігті глухо цокали по дерев’яній долівці.
Я почув ці звуки ще крізь напівсон і спершу подумав, що все це мені просто сниться. Але коли засвітив тьмяну лампу, то відразу побачив його. Вовк метався по кімнаті, мов загнаний звір.
Вуха хижака були притиснуті, а пухнастий хвіст нервово опущений. У його жовтих бурштинових очах плескався справжній тваринний страх. Що з тобою, брате, тихо спитав я свого вірного друга.
Не спиться тобі сьогодні? Грім раптом зупинився й подивився на мене довго, не кліпаючи. У цьому пронизливому погляді було щось таке, від чого в мене всередині все болісно стиснулося.
Потім звір видав дуже дивний звук, схожий радше на протяжний горловий стогін, ніж на рик. Після цього він знову почав нервово ходити хатою. Я повільно встав, підійшов до печі й підкинув сухих дров.
Поставивши старий чайник на вогонь, я став чекати, поки закипить вода. Чуєш лиху погоду, еге ж, сказав я, наливаючи собі паруючий напій. У мене теж ломить кості, бо сюди суне велика буря, Громе.
Негода буде люта, але нам усе одно треба їхати. Нас там чекає Денис, і ми не можемо запізнитися. Щойно я згадав ім’я Дениса, величезний вовк миттю завмер.
Звір різко повернув голову в мій бік і глухо гавкнув. Це пролунало один раз, коротко й уривчасто, ніби він твердо сказав «ні». Я лише важко похитав сивою головою.
Підійшовши до льодовні, я дістав звідти трохи копченого м’яса. Нарізавши його товстими шматками, я дбайливо поклав частування в миску. Їж давай, бо в дорозі нам знадобляться сили.
Вовк навіть не підійшов до своєї улюбленої їжі. Він уперто стояв біля дерев’яних дверей, опустивши голову. Звір шкреб лапою поріг так, що дерево жалібно скрипіло під гострими кігтями.
Цей неприємний звук діяв мені на нерви значно гірше за скрегіт іржавого заліза. Я сів за дубовий стіл і міцно обхопив гарячу кухоль змерзлими долонями. Зігріваючись напоєм, я уважно дивився на свого вовка.
П’ять довгих років ми прожили пліч-о-пліч у цих суворих краях. Я вивчив звички Грому краще, ніж власні. Він явно поводиться так не просто так, і пам’ять раптом повернула мене назад…
