Я вам усім помщуся! Небо було всипане яскравими, близькими зорями. Вона щойно попрощалася з подружками біля воріт школи, пообіцявши зателефонувати завтра, і тепер йшла тихою вуличкою, вдихаючи нічне повітря, що пахло бузком і передчуттям нового, дорослого життя. Попереду був медичний інститут, про який вона мріяла з дитинства, і ціле літо свободи.
— Принцесу підвезти? — голос пролунав з-за спини, оксамитовий і трохи насмішкуватий.
Поруч із нею, майже безшумно, пригальмувала чорна «Волга» — нечувана розкіш для 1980 року. За кермом сидів Вадим Тарасов, перша зірка школи, син якогось поважного чоловіка з обкому партії. Його обличчя, самовпевнене і красиве, як з обкладинки журналу, визирнуло з вікна. Поруч із ним розвалився Ігор Щербаков, нащадок головного міліціонера міста, а з заднього сидіння усміхався Павло Тихонов, чий батько тримав під собою весь місцевий автозавод. Золота трійця.
Вони трималися осібно, дивилися на всіх зверхньо, і будь-яка дівчина в школі мріяла хоча б про один їхній погляд.
— Дякую, я недалеко живу, пройдуся, — усміхнулася Світлана, трохи зніяковівши від такої уваги.
— Не обговорюється, — Вадим уже виходив із машини. — Не личить такій красі блукати ночами наодинці. Проведемо.
Його галантність підкуповувала. Ігор та Павло теж вийшли, і Світла опинилася в кільці дорогих одеколонів та впевнених усмішок. Сперечатися було якось ніяково, та й чого боятися. Це ж Вадим. Вони пішли алеєю. Спочатку розмови були легкими: про складені іспити, про плани на майбутнє.
Але Світла почала помічати дивне. Вони вели її не зовсім у той бік, звертаючи вглиб старого парку, який темнів попереду зловісною чорною плямою.
— Хлопці, мій будинок в іншому боці, — її голос прозвучав невпевнено.
— Зріжемо, так швидше, — кинув Ігор, і в його голосі вже не було дружелюбності.
Раптом стало холодно. Музика в голові вщухла, поступившись місцем наростаючій тривозі. Тут, під густими кронами старих лип, було майже темно, і ліхтарі з головної алеї сюди не діставали. Запах бузку змінився запахом сирої землі та прілого листя. Світлана зупинилася.
— Я далі сама. Дякую, що провели.
Вона спробувала розвернутися, але дорогу їй заступив Павло. Його усмішка стала липкою, неприємною. Вадим підійшов упритул, і Світла відчула важкий запах алкоголю, що йшов від нього.
— Куди ж ти поспішаєш, принцесо? — його рука лягла їй на талію. Але тепер у цьому жесті не було ні краплі галантності. Пальці стиснулися сильно, майже до болю. — Вечір тільки починається.
— Пусти, мені боляче! — вона спробувала вирватися, але його хватка була залізною.
І тут маски злетіли. Красиві обличчя спотворилися в хижих гримасах. Це були вже не однокласники, а зграя молодих вовків, що загнали свою жертву.
— Тихіше, лялечко, тобі сподобається! — прошипів Ігор, заходячи з іншого боку.
Тваринний страх крижаною хвилею прокотився тілом. Світла закричала — голосно, відчайдушно, вкладаючи в цей крик увесь свій жах. Але він обірвався, не встигнувши початися. Груба широка долоня Вадима затиснула їй рот. Її ривок був відчайдушним, але марним. Сильні руки підхопили її і з силою швирнули на землю.
Спину обпекло холодом вологої трави. Легка кремова сукня, її випускна мрія, була зіпсована. Те, що сталося далі, було не просто насильством. Це було знищенням. Вони не просто завдавали болю, вони втоптували в бруд її душу, її мрії, її майбутнє.
Вона чула їхній сміх — гучний, п’яний, торжествуючий. Він змішувався з брудними, огидними жартами.
— Дивись, як смикається! — реготав Павло. — А на вигляд така тихоня!
Вона перестала боротися. Тіло затерпло від болю та приниження. Свідомість почала вислизати, чіпляючись за якісь уривки реальності: колюча гілка, що впилася в щоку, мураха, що повзе по її руці, далекі зорі в просвіті між чорними кронами дерев. Вона дивилася на них, і їй здавалося, що вони гаснуть одна за одною. Світ помирав разом із нею.
Але страшнішим за біль були їхні веселощі. Вони насолоджувалися її безпорадністю, її страхом, її сльозами. Для них це була лише гра, кумедне завершення випускного вечора. Коли все було скінчено, вони піднялися. Обтрушували свої дорогі штани, поправляли зачіски, наче щойно вийшли з кіно.
— Ладно, поїхали, а то мій старий уже, мабуть, на вухах стоїть! — ліниво протягнув Ігор.
— Нікому не скаже! — впевнено кинув Вадим, з огидою дивлячись на Світлану, що нерухомо лежала в траві. — А якщо скаже, хто їй повірить?
Коментування закрито.