19 лютого 2015 року Геннадія викликав начальник колонії, полковник Мазуров. Геннадій увійшов до кабінету. Мазуров запропонував угоду: комфортні умови в обмін на те, що Геннадій змусить в’язнів підкорятися адміністрації.
— Ти організував тут свою владу, — сказав Мазуров. — Пропоную співпрацю. Натомість — окрема камера, харчування.
— А якщо відмовлюся? — запитав Геннадій.
— Тоді роздавлю. ШІЗО, перевірки. Я вмію ламати.
Геннадій встав.
— Я не працюю на адміністрацію. Ніколи не працював.
— Навіть якщо це коштуватиме життя?
— Навіть тоді.
Мазуров підійшов впритул.
— Тобі шістдесят шість років. Твоє серце ледь працює. Ізолятор тебе вб’є.
— Розумію. І все одно відмовляюся.
— Добре. Ти вибрав.
У коридорі майор Крилов схопив його за рукав.
— Ти дурень, старий. Він тебе знищить.
— Виживу. Я і не таке бачив.
— Серце хворе.
— Серце хворе, а честь ціла.
Геннадій повернувся в камеру, розповів молодим. Ті обіцяли стояти до кінця. 26 лютого за ним прийшли. Оголосили 15 діб штрафного ізолятора за вигадане порушення — нібито знайшли заборонений предмет. Геннадія увели.
Ізолятор був бетонним мішком без опалення. Холод пробирав до кісток. Їжу давали раз на день. На другу добу у Геннадія заболіло серце. Він лежав, згорнувшись клубком, намагаючись зігрітися. На п’яту почався кашель. Лікарка приходила, пропонувала перевести в лікарню, якщо він попросить пощади.
— Не попрошу, — хрипів Геннадій. — Помру тут, але не попрошу.
Вона йшла, хитаючи головою.
Геннадій рахував години. На тринадцяту добу наглядач кинув йому записку. Від Вітька. «Тримайтеся. Ми з вами». Це додало сил. Він вижив. 13 березня двері відчинилися.
— Термін закінчено. Виходь.
Геннадій вийшов на ногах, що хиталися, вдихнув морозне повітря. У камері його зустріли як рідного. Вітьок підтримував під руку, Сич заварював чай.
Лікарка наполягала на лікарні, але Геннадій відмовився, залишився в камері. Молоді доглядали за ним. До квітня він трохи зміцнів. Авторитет його став незаперечним. Навіть начальник колонії зрозумів, що старого не зламати, і перестав тиснути.
10 квітня прийшов лист. З Харкова. Від племінниці старого друга, Павла Харківського. Геннадій розкрив конверт. Коротка звістка: «Дядя Паша помер 28 березня. Інфаркт». Геннадій опустив руки. Павло був останнім з його покоління.
— Погані новини? — запитав Сич.
— Друг помер. Останній.
Геннадій лежав обличчям до стіни, думаючи про те, що його час минув. Але потім він подивився на молодих хлопців у камері і зрозумів: поки вони пам’ятають його уроки, принципи живі.
Травневі дні принесли тепло. Здоров’я Геннадія не поверталося. Кашель став постійним. 15 травня ввечері Вітьок раптом заговорив про сумніви.
— Навіщо все це?
Коментування закрито.