Того ранку він говорив із нею дуже жорстко, загрозливо й абсолютно ультимативно. Завгосп прозоро й страшно натякнув молодій жінці, що їй для її ж блага краще не ставити жодних зайвих запитань керівництву. Піддавшись тваринному страху й авторитету начальства, Максимова слухняно, тремтячою рукою написала всі потрібні фальшиві записки.
Потім проникливий Кузнєцов прямо в лоб запитав про її особистий, інтимний зв’язок із директором Громовим. Максимова від несподіванки на кілька довгих секунд замовкла, опустивши очі в підлогу. Її адвокат ледь помітно кивнув їй головою, офіційно дозволяючи відповідати на це незручне, але важливе для слідства запитання.
Згораючи від сорому, жінка з величезною неохотою визнала, що між ними справді був довгий і пристрасний таємний роман. Виявилося, що одружений Віктор Громов і молода Ольга Свєтлова таємно зустрічалися ще з осені 1991 року. Вони ретельно приховували свої романтичні стосунки від усього колективу, бо директор був офіційно й міцно одружений.
Закохана Свєтлова щиро й наївно сподівалася, що заради неї він зрештою обов’язково розлучиться зі своєю дружиною. Хитрий Громов постійно й палко обіцяв їй зробити це, але під різними приводами навмисно тягнув час. Одразу після того несподіваного й жахливого зникнення цілого класу блідий Громов прибіг до Свєтлової й заявив, що їм треба терміново виїхати з цього міста.
Він гаряче, зі сльозами на очах пообіцяв їй, що на новому місці вони обов’язково почнуть нове, щасливе спільне життя. Беззастережно довірившись коханому чоловікові, окрилена Свєтлова поспішно звільнилася зі школи й одразу переїхала до знятої для неї квартири в обласному центрі. Там вона стала віддано й терпляче чекати приїзду свого ненаглядного Віктора, щоб почати все з чистого аркуша.
Але хитрий і боягузливий директор так ніколи й не приїхав до неї в це нове любовне гніздечко. Він телефонував їй з автомата вкрай рідко, говорив дуже сухо, неохоче й завжди озирався. Чоловік постійно й нервово посилався на активне міське міліцейське розслідування зникнення школярів.
Він переконував довірливу жінку, що поїхати до неї саме зараз означає негайно накликати на себе найсерйозніші підозри з боку слідства. Громов слізно просив її просто тихо почекати в тій квартирі, поки весь цей небезпечний галас у пресі остаточно вщухне. Закохана Свєтлова віддано й безропотно чекала виконання його порожніх обіцянок цілих пів року, майже не виходячи з дому.
Однак Громов у її зруйнованому житті так більше ніколи й не з’явився, просто переставши відповідати на дзвінки. У холодному грудні того ж року абсолютно розчарована й самотня жінка випадково познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Це був дуже скромний, тихий і неймовірно надійний інженер, який приїхав у відрядження з далекого міста.
Невдовзі вона без особливих вагань вийшла за нього заміж і переїхала на нове місце проживання вже назавжди, вирішивши викреслити минуле з пам’яті. Уважно вислухавши цю сумну історію кохання, Кузнєцов нарешті поставив своє найголовніше й найстрашніше запитання. Він, дивлячись їй у вічі, запитав, що ж насправді сталося з тими нещасними дітьми ввечері 23 травня.
Заплакана Максимова чесно й щиро відповіла, що сама досі не знає жодних точних деталей тієї жахливої трагедії. Громов завжди панічно боявся цієї теми й ніколи не розповідав їй жодних лячних подробиць того вечора. Але одного разу глухої ночі, вже за кілька днів після зникнення класу, зневірений Віктор прийшов до неї в стані найсильнішого емоційного зриву.
Дорослий, солідний чоловік тоді гірко й істерично плакав у неї на кухні, будучи сам не свій від жаху. Він збивчиво й безладно говорив їй, що абсолютно все в його ідеальному плані пішло зовсім не так, як задумувалося. За його п’яними словами, ті дурні діти випадково побачили в школі те, чого в жодному разі не мали бачити сторонні.
Громов в істериці повторював, що саме цей проклятий завгосп Савельєв своїми грубими діями все остаточно зіпсував і занапастив. Перелякана Максимова тоді спробувала обережно дізнатися в нього, що ж конкретно там сталося з цими дітьми. Однак Громов раптом різко замовк, зблід іще дужче й навідріз відмовився продовжувати цю небезпечну тему.
Він сказав їй лише одну страшну фразу про те, що тепер уже надто пізно намагатися хоч щось виправити чи змінити. Чоловік слізно, навколішки попросив її більше ніколи в житті не згадувати й не згадувати той фатальний травневий вечір. Слідчий дуже уважно вислухав цю частину сповіді й мовчки показав їй кольорову фотографію знайденої в підвалі скляної пляшки.
Це була порожня, але ціла тара з-під дуже дорогого й рідкісного закордонного напою. Максимова подивилася на фото й упевнено кивнула, без зусиль упізнавши цей прикметний предмет розкоші. Вона спокійно підтвердила слідчому, що точно такі самі дорогі пляшки дуже часто десятками зберігалися в особистому кабінеті директора Громова.
У ті роки Громов завжди самовдоволено хвалився перед нею, що це нібито просто щедрі подарунки від його дуже впливових і багатих знайомих бізнесменів. Отримавши цю зачіпку, Кузнєцов оперативно й офіційно запросив усі дивом збережені фінансові документи школи за період із 1991 по 1992 роки. Міський архів і бухгалтерія після довгих пошуків слухняно надали слідству кілька вцілілих старих накладних того часу.
Серед цілком звичайних, рутинних поставок дешевих канцелярських товарів і нових підручників раптом виявилися вельми дивні й підозрілі записи. Там чорним по білому значилися якісь абстрактні «товари господарського призначення» на фантастичну за тими часами суму в 200 000. В умовах дикої інфляції й цін 1992 року це були просто колосальні, немислимі гроші для звичайної державної школи.
При цьому в документах повністю була відсутня будь-яка, навіть наймінімальніша й докладна розшифровка закуплених на ці гроші товарів. Єдиним постачальником за цими паперами значилася якась украй підозріла фірма під назвою «Меркурій». Ретельна міліцейська перевірка швидко показала, що цей «Меркурій» був однією з найперших комерційних компаній-одноденок у цьому місті.
Ця мутна організація тоді дуже активно й нелегально займалася прибутковим імпортом різних дефіцитних товарів з-за кордону. У 1995 році фірма цілком передбачувано й фіктивно збанкрутувала, а абсолютно всі її тіньові архіви й документи дивовижним чином згоріли або не збереглися. Однак колишня головна бухгалтерка тієї самої школи, Тамара Федорівна Крилова, була ще жива й благополучно вийшла на пенсію у 2005 році…
