Сильно постаріла вчителька Анна Корнєва особисто була присутня на кожному, навіть найрутиннішому судовому засіданні. Ця самотня жінка завжди сідала в першому ряду великої зали суду, просто навпроти клітки з обвинуваченим. Вона не відриваючись, важким поглядом дивилася на свого колишнього начальника й директора школи.
Вона дивилася на людину, якій колись беззастережно, як батькові, довіряла найцінніше — своїх учнів. Яку вона щиро й глибоко поважала як дуже мудрого педагога й свого старшого наставника. Сам же зламаний, постарілий Громов жодного разу за весь суд так і не підвів на неї своїх винуватих очей.
Він відповідав на всі жорсткі запитання судді дуже тихо, збивчиво й постійно кашляючи. Підсудний Громов повністю, без жодних застережень і беззастережно визнав свою величезну провину в загибелі дітей. Чоловік слізно, стоячи навколішки просив пробачення у присутніх у залі постарілих батьків загиблих дітей.
У ці нестерпно важкі моменти дуже багато людей відкрито, навзрид плакали просто в залі суду. Постарілі, сиві матері й батьки, які болісно чекали бодай якихось відповідей довгі 30 років, нарешті дізналися всю страшну правду про долю своїх дітей. Вони дізналися, що їхні улюблені, золоті діти зовсім не покинули їх тоді заради красивого життя.
Вони ніколи добровільно не тікали від них до далекої, ситої столиці за примарним кращим життям. Ці чисті, невинні підлітки дуже безглуздо, страшно й болісно загинули зовсім випадково. Вони просто стали безмовними, випадковими жертвами чужої жадібності й тваринного, первісного людського страху дорослих людей.
Незалежна, дуже складна технічна експертиза повністю підтвердила версію засудженого Громова про причини смерті. Ретельний хімічний аналіз спертої атмосфери в замурованому підвальному приміщенні показав критично підвищений вміст продуктів горіння. Той самий злощасний, забутий газовий котел справді безперебійно працював там усю ту страшну ніч.
Стара, забита сміттям вентиляція цієї котельні була абсолютно, катастрофічно недостатньою для такої великої кількості людей, що дихали. Комплексна, масштабна технічна експертиза точно встановила, що незворотна, смертельна трагедія сталася всього протягом 15-20 хвилин. У замкнених, охоплених панікою дітей просто фізично не було абсолютно жодних шансів урятуватися від задухи.
Єдині, важкі рятівні двері були надійно, намертво заблоковані ззовні великим завгоспом Савельєвим. А будь-яких рятівних вікон у цій глухій, підземній підвальній котельні просто не було передбачено початковим проєктом будівлі. Цей неймовірно важкий, виснажливий для всіх емоційний суд тривав цілих два довгі, холодні місяці.
Нарешті 19 грудня 2022 року суддею було офіційно й урочисто оголошено остаточний, суворий вирок. Колишнього директора школи Віктора Семеновича Громова було визнано повністю, за всіма статтями винним. Суд призначив йому дуже суворе, але справедливе покарання у вигляді 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Його колишня, постаріла спільниця Ольга Миколаївна Максимова отримала 10 років ув’язнення за своє активне пособництво в приховуванні злочину. Засуджений старий Громов вислухав свій суворий вирок абсолютно мовчки, стоячи з опущеною головою. Він навіть не намагався просити суд про якесь поблажливе ставлення, зменшення строку чи помилування.
Чоловік тихо сказав лише те, що повністю й покірно приймає це абсолютно справедливе покарання за свій страшний гріх. Він із гіркотою додав, що всі ці минулі 30 років і так безперервно жив у власній, невидимій в’язниці зі страху й почуття провини. А тепер ця страшна психологічна в’язниця нарешті стала для нього цілком реальною й відчутною.
Засуджена Максимова гірко, навзрид плакала просто в залі суду одразу після оголошення їй вироку. Її дорогий, найнятий адвокат негайно й професійно подав офіційну апеляцію до вищих судових інстанцій. Однак вищий суд цілком очікувано залишив цей суворий, показовий вирок без жодних змін чи пом’якшень.
Нещасну, зламану жінку етапом відправили до далекої колонії загального режиму морозним лютим 2023 року. Усі родичі загиблих дітей, які дивом дожили до цього дня, отримали офіційну одноразову грошову компенсацію від держави. Це була радше просто символічна сума, яка ніяк і ніколи не могла повернути їм їхніх улюблених, назавжди втрачених дітей….
