Він не вгамувався. Позавчора його знайшли в підвалі, мертвий, не вижив». Григорій мовчав, не здивувався. Пулька був прислугою, не міг жити по-іншому. Урок у сараї його нічому не навчив. Страх минув, і він повернувся до старого. Закономірний фінал.
Кадик у Черкасах працює вантажником, як і обіцяв. Продовжив Монтаж. Живе тихо, одружився навіть, чув. Зав’язав із криміналом. Урок, який ти йому дав, запам’ятав на все життя. «Добре», сказав Григорій. «Ти не шкодуєш?»
«Про що?» «Що так вийшло?» «Що довелося Хмиря відправити на зону? Що Пулька загинув?» Григорій затягнувся сигаретою. «Ні, вони самі вибрали. Хмир порушив поняття, мав відповісти. Пулька не змінився, отримав по заслугах.
Кадик злякався, зрозумів, вижив. Кожен сам вирішує, як жити, і сам відповідає за вибір. Ти правий, Гориничу, бережи себе». «І ти». Григорій поклав слухавку, вийшов на балкон, дивився на море. Думав про долі. Хмир загинув у зоні через два місяці після арешту.
Пулька не дожив і року. Кадик вижив, бо зламався вчасно, визнав помилку. Троє прийшли в село за легкими грошима. Двоє загинули. Один витягнув квиток. Так працює закон вулиці. Літо пройшло спокійно, осінь, зима знову.
Григорій жив один, працював, мовчав. Іноді заходив у місцеве кафе, пив чай, слухав розмови. Дізнавався новини. Хто сів, хто вийшов, які авторитети на підйомі, які війни йдуть між кланами. Злодійський світ продовжував жити. Але Григорій більше не був його частиною.
Він залишився злодієм у законі за статусом, але не за життям. Корона залишилася, але трон давно порожній. У 2013 році йому виповнилося 54 роки. Здоров’я здавало все швидше. Спина боліла постійно, особливо вранці. Зубів майже не залишилося, ті, що були, кришилися.
Зір падав, доводилося мружитися. Лікарі в місцевій поліклініці хитали головами. Наслідки тривалого ув’язнення. Григорій кивав, приймав таблетки, жив далі. Скаржитися не звик. Одного вечора наприкінці 2013 року він сидів на березі.
Дивився на море. Сонце сідало, забарвлюючи воду в червоний. Чайки кричали. Згадував. Зону, село Зарічне. Хмиря, який постукав у двері. Той день у сараї. Все, що було, привело його сюди. До моря. До самотності. До тиші, яка більше не була тишею.
Вона була результатом. Ціною. Григорій зрозумів тоді остаточно. Він зробив усе правильно. Хмир отримав по заслугах. Пулька теж. Кадик витягнув щасливий квиток, бо злякався вчасно. А сам Григорій, він просто жив за своїми правилами.
За поняттями честі. Вони були його компасом 20 років у зоні. І залишилися до кінця життя на волі. Минуле не відпускає, але воно і не тягне назад. Воно просто є. Частина тебе. Татуювання на тілі, які не стерти. Спогади, які не забути.
Злодійська корона — це не привілей і не пошана. Це хрест, який несеш до останнього подиху. Григорій встав із лавки, пішов додому. Завтра знову зміна. Знову ніч у побутівці. Знову тиша. Знову життя. Просте, без потрясінь.
Саме таке, яке він хотів 6 років тому в Зарічному. Але ціна виявилася високою.
Коментування закрито.