Липневе сонце било в очі, коли Григорій побачив їх через вікно. Троє, біля хвіртки. Чорна «дев’ятка» з чернігівськими номерами стояла на узбіччі, мотор ще цокав від спеки. Чоловіки років тридцяти, не більше, спортивні штани, майки, татуювання на руках. Один, плечистий, з м’ясистим обличчям, першим ступив до ґанку.
Двоє інших перезирнулися і пішли слідом. Григорій упізнав їх не за обличчями — за звичками, тюремними. Та сама розв’язність у плечах, та сама впевненість у тому, що тут, на волі, можна все. Плечистий постукав у двері, двічі, коротко. Григорій не поспішав.
Витер руки об штани, пройшов через передпокій, зупинився біля порога. Відчинив. Плечистий оглянув його з ніг до голови. Старий спортивний костюм, стоптані кросівки, сиве волосся. Дід. Звичайний сільський дід.
— Чуєш, батьку! — голос Хмиря був нахабним, упевненим. — У районі нові порядки. Платити будеш чи розмовляти? Григорій мовчав, дивився. Не на Хмиря. На двох за його спиною. Низькорослий, юркий — Пулька, напевно.
Другий худий, з кадиком, що стирчав — Кадик. Обидва нервували, переминалися. Хмир же стояв спокійно, руки в кишенях, усмішка на губах.
— Що, не зрозумів? — Хмир ступив ближче. — Дві тисячі з хати, до кінця тижня. Або проблеми будуть. Григорій витримав паузу, потім кивнув.
— Заходьте, чаю наллю. Хмир хмикнув, перезирнувся з товаришами.
— Зайшли.
Але щоб зрозуміти, як Григорій Лазаренко опинився в цьому селі, як троє нахабних із тюремної шпани переступили поріг його дому, не знаючи, з ким мають справу, потрібно повернутися до початку. Григорій народився 1959 року в Чернігові. Батька не було.
Мати, Віра Степанівна, працювала на заводі, добами пропадала в цеху, поверталася із сірим обличчям і руками, що пахли машинним мастилом. Григорій ріс на вулиці. Двори, підвали, будівництва. У сім років уже знав, де можна стягнути пляшки на здачу.
У вісім знав, де ховаються старші хлопці, коли міліція в район заходить. У 13 років його вперше поставили на «шухер». Старший брат сусіда, Льоха Куций, грабував кіоск на околиці. Григорій стояв біля кута, мав свиснути, якщо побачить патруль. Не побачив, але Льоху взяли.
Григорія відпустили — малолітній. Мати плакала три дні, він мовчав. Зрозумів тоді одне: якщо робити, роби сам, на інших не розраховуй. У 14 влаштувався на ринок. Тягав мішки, розвантажував фури, гроші збирав.
Але головне, там він зустрів Ваську Монтера. Вася був авторитетним, не шпаною, справжнім. Сидів п’ять років за розбій, вийшов, тримав на ринку кілька точок. Григорій тягнувся до нього, слухав, учився. Вася розповідав про зону, про поняття, про те, як там живуть правильні люди.
Григорій вбирав кожне слово. У 17 років сталася перша «ходка». Григорій із двома товаришами обчистив квартиру на проспекті Миру. Взяли шуби, золото, гроші. Поділили. Через тиждень один із товаришів здав їх міліції.
Взяли всіх. Григорію дали два роки. Мати перестала приходити на побачення після першого року. Колонія для неповнолітніх у Прилуках. 1976 рік. Григорій потрапив у «червону» зону. Там правили не авторитети, а адміністрація.
Але були й ті, хто жив за поняттями. Григорій їх знайшов. Притерся. Не ліз, не випендрювався, працював, але не на режим — на своїх. Ділився, не скупився. Повагу заробив не відразу, але заробив. Через два роки його перевели до колонії загального режиму.
Там було простіше. Григорій учився. Не грамоті — тій науці, що важливіша. Як тримати слово, як не гнутися під обставинами, як відповідати за свої слова. Вийшов у 1978. Двадцять років. Мати померла, поки він сидів. Ховати не пустили.
Повернувся до Чернігова. Влаштувався на будівництво, тягав цеглу, місив бетон, ночами пив із товаришами, згадував зону. Воля виявилася чужою, порожньою. Там, за ґратами, було зрозуміліше: хто свій, хто чужий, хто правий, хто винен. Тут — сірість.
У 1985 його взяли знову. Розбійний напад. Григорій із двома хлопцями пограбував ювелірний магазин у центрі. Взяли велику суму. Поділили. Але через місяць один із подільників потрапив під статтю за іншу справу, почав здавати всіх підряд.
Григорія забрали в грудні. Дали 20 років суворого режиму. Цього разу він не засмутився. Воля більше не кликала. Зона ВК-7. Житомирська область. Суворий режим. Григорія привезли в січні 1986 року.
Мороз був такий, що подих перехоплювало. Конвой вивантажив партію з 10 осіб. Григорій йшов останнім. Озирнувся. Вишки. Колючий дріт. Бараки довгі, сірі. Знайома картина. Перший місяць пройшов у карантині.
Там усіх перевіряли. Хто звідки, за що сів, з ким знайомий. Григорій тримався тихо. Відповідав коротко, без зайвого. Дивився, слухав. У зоні був порядок. «Чорна» зона. Авторитети тримали контроль, міліція не лізла у внутрішні справи.
Правильна зона. Через місяць Григорія визначили в третій загін. Барак на 100 осіб. Ліжко біля вікна. Поруч ліг Сергій із Вінниці. Сидів другий термін за грабіж. Нормальний хлопець. Не говорив багато, але й не мовчав.
Григорій із ним зійшовся швидко. Сергій ввів його в курс справи. Хто в зоні головний, хто за що відповідає, де чия територія. Головним у зоні був Василь Кримов, на прізвисько Крим. Сидів уже 10 років, авторитет незаперечний. Тримав общак, вирішував суперечки, стежив, щоб поняття не порушувалися.
Григорій на нього вийшов через 3 місяці. Крим викликав до себе, запитав за минуле. Григорій розповів чесно. Дві «ходки», здав товариш, але сам ніколи не зраджував. Крим кивнув, дав добро.
Григорій не працював на адміністрацію. Це було головне правило. Начальство тиснуло. Викликали до начальника загону, погрожували карцером. Григорій тримався. Карцер відсидів 4 рази за перший рік, по 5 діб. Холод, голод, бетонна підлога.
Але він не гнувся. Після четвертого разу відстали. Зрозуміли — цей не зламається. Гроші в зоні Григорій заробляв по-іншому. Лагодив годинники. Ще в дитинстві на ринку Монтер навчив. Григорій міг розібрати будь-який механізм, полагодити, зібрати назад.
У зоні це цінувалося. Ув’язнені несли йому годинники, радіоприймачі, запальнички. Він лагодив. Брав продуктами, чаєм, сигаретами. Ділився з товаришами. Жив по совісті. Ніколи не скупився. Останнім шматком ділився.
1989 рік. Зміни докотилися і до зони. Послаблення, амністії, розмови про реформи. Григорія це не стосувалося. Термін великий, під амністію не потрапляв. Але в зоні почалися зрушення. Крим вийшов за УДЗ восени 89-го. Місце головного звільнилося.
Почалася боротьба. Претендентів було двоє. Олег Волинський і Віктор Рижов, Рудий. Обидва авторитетні, обидва з великим терміном. Григорій тримався осторонь. Але одного разу Волинський прийшов до нього. Запитав, на чиєму він боці.
Григорій відповів чесно. Ні на чиєму. Поки не побачить, хто правий. Волинський хмикнув, пішов. Через тиждень Рудий поставив те саме запитання. Григорій відповів так само. Конфлікт вирішився жорстко.
Рудий спробував домовитися з адміністрацією, щоб конкурента перевели в іншу зону. Це було порушенням. Волинський дізнався, зібрав сход. Рудого судили за поняттями. Визнали винним, позбавили статусу. Волинський став головним.
Григорій тоді зрозумів: авторитет тримається не на силі. На чесності. На тому, що слово не розходиться з ділом. Він продовжував жити своїм кодексом. Тримав слово, не ліз у чужі справи, але й своїх не здавав. Повага зростала. 1991 рік. Союз розвалювався, але в зоні це здавалося далеким.
Григорію 32 роки. Він уже не молодий в’язень, але й не старий. У зоні його знають, поважають. Волинський наближає його до себе, радиться. Григорій допомагає вирішувати суперечки, тримає порядок у бараку. Не рветься вгору, але й не ховається.
Взимку 92-го року в зону приїхала делегація. Троє злодіїв у законі з Києва. Приїхали для вирішення питань коронації. Волинський висунув Григорія. Сказав, ця людина заслужила. Григорій не очікував, але відмовлятися було не можна.
Збори провели в березні. Велика камера, чоловік 30, авторитети з усієї зони, злодії з Києва. Григорія поставили в центр. Запитали за життя, за справи, за поняття. Він відповідав спокійно, без прикрас. Розповів, як жив, чому сів, що в зоні не порушував кодексу.
Злодії перезирнулися. Старший, Георгій, на прізвисько Котик, кивнув. Григорія коронували. Визнали злодієм у законі. Дали прізвисько Горинич. За те, що не гнувся жодного разу, за характер твердий. Відтоді життя змінилося.
Григорій став відповідальним за общак. Стежив, щоб кошти розподілялися правильно. На передачі, на адвокатів, на допомогу тим, хто в нужді. Судив суперечки, владнав конфлікти. Не працював офіційно, не брав нічого в адміністрації.
Жив суворо за злодійськими законами. Повага до нього була абсолютною. 90-ті роки в зоні були важкими. Країна змінювалася, на волю приходив дикий ринок, бандитизм, переділ. Зона залишалася зоною. Григорій тримав порядок.
Не давав допускати свавілля, не давав міліції втручатися у внутрішні справи. Зона жила за поняттями. 1993 рік почався з протестів. У лютому адміністрація спробувала перевести зону на посилений режим. Додаткові обшуки, обмеження передач.
Ув’язнені не стали терпіти…
Коментування закрито.