— в її голосі звучала усмішка. — Я робила це роками, Артеме. Змінювала імена, зникала, з’являлася в нових місцях. Поліція? Вони завжди на крок позаду.
Вона зробила паузу.
— Але є дещо інше. Ти ж знаєш, що я не просто так тобі дзвоню.
Серце Артема стиснулося.
— Ти вже поруч, — видихнув він.
Тиша на лінії.
— Дуже поруч, — нарешті прошепотіла вона.
У цей момент двері палати відчинилися. Артем різко повернувся, але це була тільки медсестра. Звичайна жінка в блакитній формі, з медичною маскою на обличчі. Але щось було не так. Її очі. Він знав ці очі.
Олена. Його серце завмерло. Перш ніж він устиг схопитися, вона метнулася вперед, однією рукою притискаючи до його горла тонкий скальпель.
— Тихіше, — прошепотіла вона. — Жодного звуку.
Він завмер. Вона усміхнулася.
— Тепер усе буде по-моєму.
Артем не рухався. Лезо скальпеля холодило шкіру біля його горла, дихання завмерло в грудях. Олена стояла перед ним. Вона носила медичну форму, її волосся було заховане під шапочку, а маска приховувала половину обличчя, але її очі видавали все.
— Як тобі мій новий образ? — тихо прошепотіла вона. — Я ж казала, що вмію переховуватися.
Артем відчув, як до горла підступає лють, але він знав: найменший рух, і вона вдарить. Він краєм ока подивився на сина. Хлопчик ще спав, його маленьке тіло було вкрите ковдрою, обличчя спокійне, але він був беззахисний.
— Що тобі потрібно? — хрипко запитав Артем.
Олена усміхнулася.
— Хіба не очевидно? Я маю закінчити розпочате.
Вона ковзнула поглядом до ліжка дитини, і цей миттєвий жест видав її намір. Вона прийшла вбити його.
В Артемі вибухнув первісний інстинкт. Він не думав — він діяв. Різким рухом він схопив Олену за зап’ястя, викручуючи його, і скальпель зі стуком упав на підлогу. Вона скрикнула і спробувала вирватися, але він штовхнув її до стіни, притискаючи ліктем…
