Вона підтягнула коліна до грудей, обхопила голову руками, намагаючись стати невидимою, сховатися. Її плечі судомно затрусилися. Михайло завмер, не роблячи різких рухів.
Вона дивилася на нього зі свого кутка, і в її розширених зіницях читався такий концентрований, крижаний жах, який буває тільки в тих, хто довго зазнавав жорстокого поводження. Вона відкрила рота. Губи тремтіли.
Голос виявився зірваним, хрипким. «Тільки не в ізолятор», — видихнула вона, ще сильніше втискаючись у стіну. «Будь ласка, я не можу більше в крижану воду».
Михайло мовчав, важко ковтнувши. «Я шитиму», — голос зірвався на відчайдушний, жалюгідний плач. Вона дивилася не на нього, а кудись крізь нього.
«Я дві норми виконаю, наглядачу, тільки не бийте, будь ласка, не карайте, я все зроблю». Вона закрила обличчя руками, ховаючись від удару, який, як вона була певна, зараз послідує. Михайло відчув, як до горла підступає важкий клубок.
Він багато чого бачив, бачив загибель, бачив жорстокість природи, бачив браконьєрів, готових на все заради звіриної шкури. Але цей тваринний страх в очах молодої жінки вдарив його сильніше за ніж. Він не став до неї підходити, не став тягнути руки.
Лісник дуже повільно, щоб не налякати її ще більше, опустився на одне коліно. Він підняв руки й показав їй порожні відкриті долоні. Жест, зрозумілий без слів.
«Тихо», — сказав він. Його голос зазвучав інакше: не басовито й вимогливо, як він зазвичай говорив із людьми, а м’яко, низько, майже оксамитово. Так говорять із загнаним конем, щоб він не кинувся зі скелі.
«Відпочивай». Вона здригнулася від звуку його голосу, привідкрила обличчя з жахом, стежачи за його порожніми руками. «Ти в глухому лісі».
Повільно, карбуючи кожне слово, промовив Михайло. «До найближчого житла — триста миль непрохідної хащі. Тут немає ні ізоляторів, ні конвою, ні собак».
Вона слухала, затамувавши подих, ніби боячись повірити. «Мене звати Михайло. Я тутешній лісник. І поки я живий…» Він подивився їй просто в очі, важко й твердо закріплюючи слова невидимою печаттю. «Клянуся тобі. Ніхто тебе пальцем не торкне. Тебе ніхто тут не скривдить».
У хаті зависла довга, важка пауза. Було чути тільки, як тріщать поліна в розпеченій печі та гуде вітер за товстими шибками маленького вікна.
Жінка повільно опустила руки на коліна. Її напружені плечі, досі підняті мало не до самих вух в очікуванні болю, раптом безсило опустилися. Вона дивилася на відкриті долоні цього чужого, великого чоловіка, на його спокійне обличчя, освітлене вогнем.
У її запаленій і змученій свідомості слова пробивали броню страху. Її обличчя скривилося. Нижня губа зрадливо затремтіла.
Вона не заридала вголос, не кинулася йому на шию. Вона просто відкинула голову до бревенчатої стіни й заплющила очі. І по її брудних, запалих щоках, лишаючи світлі доріжки, покотилися перші важкі сльози.
Це були сльози людини, яка вперше за багато місяців повірила, що її не вдарять. Михайло повільно підвівся з колін. Він підняв із підлоги ведмежу шкуру, підійшов до лежанки й дбайливо, не кажучи більше ні слова, укрив жінку, що плакала, до самого підборіддя.
Буря зовні шаленіла, засипаючи сліди на снігу. Але в цьому маленькому домі, загубленому на краю світу, вперше за довгий час стало по-справжньому тепло.
Лютий приніс із собою довгі й затяжні хуртовини. Вітер вив у пічній трубі цілодобово, жбурляючи в маленьке віконце жорстку снігову крупу. Але всередині лісового дому було тепло. Минуло два місяці від того дня, як Михайло приніс напівживу жінку з лісу.
Анна стала на ноги. Ступні ще нили надвечір, шкіра на них лишилася тонкою, болісно-рожевою, але вона вже впевнено ходила по кімнаті, взявши на себе нехитрий побут. Того вечора вони сиділи біля розпеченої печі.
На залізній плиті прів у чавунці картопля, по хаті плив густий, ситий дух печеної картоплі й завареного листя смородини. Михайло сидів на табуреті, затиснувши колінами ремінну упряж. Він неквапливо, методично пробивав товсту шкіру шевським шилом і протягував сувору нитку.
Анна вмостилася навпроти, на краю лежанки. У її руках була стара фланелева сорочка лісника. Вона накладала акуратну, рівну латку на протертий лікоть.
У хаті панував спокій. Той самий рідкісний щільний спокій, коли людям не треба заповнювати простір порожніми розмовами. Але сьогодні Анна раз у раз завмирала.
Голка зупинялася за міліметр від тканини. Вона дивилася на вогонь, що гудів за чавунними дверцятами, і її губи щільно стискалися. Вона поклала сорочку на коліна.
«Ти навіть не спитав?» — її голос пролунав тихо, але виразно на тлі завивання вітру. Михайло не підвів голови. Він зробив ще один стібок, затягнув нитку, і тільки потім подивився на неї з-під густих брів.
«Про що?»
«Хто я? Як там опинилася? За що на мені ця роба?»
