Його сіре, змарніле обличчя було залите потом. Але в очах палала та сама незламна сила, яку Анна побачила в день їхньої першої зустрічі. Він зробив два важкі, шаркаючі кроки до масивних дубових дверей. Підняв руку й із силою, від якої брязнуло залізо, опустив важкий кований засув у пази. Потім зняв із цвяха довгий залізний ключ, вставив його в старий навісний замок і провернув.
Анна стояла не в змозі поворухнутися, спостерігаючи за ним із наростаючим жахом.
Витягнувши ключ із замка, Михайло повернувся до розпеченої печі. Він із гуркотом відкинув чавунні дверцята топки. За ними гуло рівне, жарке полум’я. Чоловік розмахнувся й кинув ключ просто у вогонь. Метал дзенькнув об колосники й провалився в червоні вуглини. Михайло зачинив дверцята, навалився спиною на дверний косяк і, поволі втрачаючи сили, сповз по ньому на підлогу.
Анна кинулася до печі. Вона схопила кочергу, рвонула дверцята, намагаючись розгребти вугілля, щоб дістати ключ. Але жар обпік обличчя, а ключ провалився глибоко вниз, у саме пекло, під палаючі поліна. Дістати його було неможливо. Двері з щільно припасованого дерева, замкнені на засув і замок зсередини, не піддалися б і сокирі. Вони були замкнені.
Кочерга випала з її рук із глухим стуком. Анна повернулася до Михайла, що сидів на підлозі. Її прорвало. Увесь біль, увесь страх, що накопичувався днями, вихлюпнувся назовні. Вона підбігла до бревенчатої стіни й щосили, в кров збиваючи кісточки пальців, ударила по дереву кулаками.
«Що ти наробив?!» — закричала Анна, і її крик зірвався на ридання. «Навіщо?»
Вона била кулаками по бревнах, не відчуваючи болю. «Я лікарка!» — кричала Анна в порожнечу дому, захлинаючись слізьми. «Я проводила найскладніші операції. Я рятувала тяжких хворих. Чому? Чому зараз я сиджу тут і нічого не можу зробити? Чому я не можу врятувати єдину, рідну людину?»
Її ноги підкосилися. Вона сповзла по стіні на дерев’яну підлогу, обхопивши голову руками. Плечі судомно здригалися від ридань. Вона гірко й безутішно плакала від безсилля.
Михайло сидів на підлозі біля дверей. Він дихав важко, з хрипом, але його обличчя було напрочуд спокійним. У ньому не було страху, тільки глибока, безмежна втома людини, яка виконала свій обов’язок. Він простягнув руку й торкнувся її коліна.
Анна підвела голову, мокру від сліз. Вона підповзла до нього, уткнулася обличчям у його груди, обережно обіймаючи, щоб не завдати болю. Михайло обхопив її слабнучими руками, поклав важку, гарячу долоню на її сивіюче волосся й повільно погладив.
«Тихо, дівчинко моя, тихо», — промовив він. Його голос звучав глухо, але дуже ніжно. «Не треба плакати, ти все зробила правильно». Він важко ковтнув, збираючись із силами для наступних слів. «Мою свободу на ліки не міняють, Аню. Якби ти пішла, якби тебе забрали — навіщо мені тоді дихати? Я б того ж дня за тобою пішов».
Він притулився щокою до її маківки. «Я прожив хороше життя. Але останні чотири роки з тобою — вони були найщасливішими. У них сенсу було більше, ніж у всіх попередніх п’ятдесяти роках. Заради цих чотирьох років варто було народитися».
Анна заплющила очі, вбираючи кожне його слово, кожен його хрипкий вдих.
«Пам’ятаєш…» — Михайло трохи відсторонився, щоб подивитися їй в обличчя. На його губах з’явилася слабка, тепла усмішка. «Пам’ятаєш, я привіз тобі з селища тканину. Синю, в дрібну квітку. Ти пошила з неї сукню».
Анна кивнула. Сльози котилися по її підборіддю, падаючи йому на сорочку.
«Одягни її завтра», — попросив він. Очі його почали повільно заплющуватися. «Одягни ту синю сукню. Я хочу запам’ятати тебе такою. Красивою. Моєю дружиною».
Більше він не зміг говорити. Кашель знову скрутив його грудну клітку. Анна допомогла йому підвестися, довела до лежанки, поклала. Ця ніч тривала вічність. Анна не відходила від нього ні на крок. Вона вдягла ту саму синю сукню, розчесала волосся. Вона сиділа на підлозі біля ліжка, поклавши голову поруч із його грудьми, і тримала його велику, важку руку у своїх долонях. Вона слухала, як змінюється його дихання. Хрипи ставали тихішими, проміжки між вдихами довшими. Він більше не приходив до тями.
За вікном почало світати. Морозна ніч відступала, поступаючись місцем холодному, прозорому світанку. Тонкий промінь ранкового сонця пробився крізь укрите памороззю скло й упав на обличчя Михайла. Зморшки на його чолі розгладилися. Обличчя стало напрочуд спокійним, умиротвореним. Він зробив останній неглибокий вдих і завмер.
Анна не закричала. Вона не кинулася трясти його за плечі. Вона просто сиділа, дивлячись на його обличчя, і продовжувала тримати його за руку. Вона тримала її довго, кілька годин, поки тепло не покинуло його пальці, поступившись місцем крижаному холоду. У хаті стояла абсолютна дзвінка тиша. Ліс забрав свого сина назад, залишивши Анну сам на сам із безкраїм світом, у якому вона більше нікого не боялася.
Земля під розлогим деревом виявилася твердою, як камінь. Мороз скував ґрунт на півтора метра вглиб. Анна копала могилу два дні. Вона рубала промерзлий ґрунт важкою теслярською сокирою, відкидаючи вбік важкі, мерзлі грудки землі. Руки вкрилися кривавими мозолями, спину ламало так, що надвечір вона не могла розігнутися. Але вона не дозволяла собі зупинитися.
Вона поховала Михайла на третій день після його відходу. Обгорнула тіло в чисту суконну ковдру, опустила на дно ями. Засипала землею. Анна не плакала. Сліз більше не лишилося. Усередині утворилася суха, випалена порожнеча. Вона зв’язала мотузкою два рівні бруски, зробивши простий хрест, і вкопала його в головах.
Потім вона довго сиділа на снігу. Простягнула руку в грубій рукавиці й провела по шорсткому дереву хреста. Рух був таким самим, як якби вона гладила Михайла по плечу.
«Я житиму», — сказала вона рівним чужим голосом, дивлячись на темний стовбур. «Я пообіцяла тобі».
Весна принесла в ліси тепло, а разом із ним — постійне відчуття небезпеки. Сніг іще не зійшов до кінця, коли Анна виявила на дальньому рубежі обходу свіжі, глибокі сліди. Відбитки важких чоловічих чобіт і великі сліди мисливського собаки. Інспектор Віктор почав патрулювати цю ділянку підозріло часто. Він не повірив в історію про тхорів. Кільце звужувалося. Рано чи пізно він дійде до дому в ту мить, коли Анна не встигне сховатися в льох…
