«Чекаю завтра о 23:00, усе повністю готове, твоя Зе», — свідчило це дивне нічне послання. Тоді втомлена Лена наївно вирішила, що це звичайний рекламний спам або чиясь випадкова помилка. Але тепер ця загадкова “Зе” ідеально римувалася зі словом “Зайка”, про яку розповідав син.
Серце молодої жінки знову тривожно й часто закалатало в грудях від страшного здогаду. Ні, тепер це були вже далеко не просто невиразні й безпідставні жіночі підозри. Усе, що відбувалося, складалося в єдину, моторошну й неймовірно потворну картину цинічної брехні.
Уранці Лена ледве дочекалася моменту, коли можна буде вирушити в зворотний шлях додому. Вона міцно розцілувала маму, посадила Мишка в автобус і зайняла своє місце біля вікна. Усю дорогу назад вона безперервно дивилася на вулицю, зовсім не помічаючи пейзажів, що пролітали повз.
Вони благополучно під’їхали до свого рідного дому приблизно близько четвертої години дня. «Мамо, а тато дуже зрадіє, що ми так швидко повернулися?» — з надією спитав Мишко. «Звісно, сонечко, він обов’язково зрадіє», — відповіла Лена, зовсім не вірячи власним словам.
Вхідні двері їхньої квартири відчинилися на диво легко й майже без жодного звуку. У тісному передпокої стояла незвична, дзвінка й моторошна темрява. Лена швидко зняла свою куртку й дбайливо допомогла роздягтися маленькому синові.
«Іди поки до себе в кімнату й трохи пограйся там, а я піду провідаю тата», — тихо скомандувала вона. Хлопчик слухняно кивнув головою й жваво побіг коридором до своєї дитячої кімнати. Лена глибоко вдихнула й повільно, немов на ешафот, пішла до дверей спальні.
Її серце глухо билося десь у самому горлі, а долоні стали неприємно вологими від поту. Вона нерішуче зупинилася перед зачиненими дверима, за якими панувала підозріла тиша. Лена змусила себе зробити судомний вдих і поклала тремтячу руку на металеву дверну ручку.
Вона різко штовхнула дерев’яну стулку вперед і відразу ж натиснула на настінний вимикач світла. Перше, що впало їй у вічі, був Олег, який безтурботно лежав у своєму ліжку. Він лежав, відвернувшись обличчям до стіни, демонструючи рівне й спокійне дихання сплячої людини.
«Усе нормально, всі ці страшні підозри — просто мої дурниці», — з величезним полегшенням подумала Лена. Вона вже була готова повірити, що Мишкові все наснилося, а пильна сусідка жорстоко помилилася. І саме в цю мить її розслаблений погляд випадково опустився на підлогу біля ліжка.
Тонкий шар білого борошна, який вона ретельно розсипала напередодні від’їзду, був не просто трохи розмазаний. Уся біла поверхня була буквально й безжально витоптана босими чоловічими ногами. Чіткі, не залишаючи жодних сумнівів, сліди вели просто від ліжка до дверей і назад.
Причому було абсолютно очевидно, що людина не просто один раз встала, а багато й активно ходила кімнатою. У приголомшеної Лени миттю підкосилися ослаблі від всепоглинального жаху ноги. Вона щосили вхопилася за дверний косяк, щоб банально не впасти в глибоку непритомність.
«Елю, ти вже повернулася від матері?» — пролунав із ліжка хрипкий і заспаний голос чоловіка. Вона фізично не могла вичавити з себе ані слова у відповідь на його буденне запитання. Лена просто стояла як укопана й із жахом дивилася на ці зрадливі білі сліди.
Звичний світ навколо неї з гуркотом руйнувався, розсипаючись на шматки, немов крихкий картковий будиночок. Цілих вісім місяців вона працювала на знос і влазила в кабальні банківські кредити. Вона віддано доглядала його щодня, наче абсолютно безпомічне немовля.
А він увесь цей час нахабно й безсоромно вдавав із себе паралізованого інваліда, віртуозно водячи її за носа. «Елю, що з тобою таке, ти якась надто бліда сьогодні», — байдуже поцікавився Олег. Вона повільно підвела очі й подивилася на чужу людину, яку стільки років вважала своїм чоловіком.
Він дивився на неї зі звичним і трохи роздратованим виразом обличчя, навіть не розуміючи, що грандіозно попався. «Нічого не сталося, я просто дуже сильно втомилася з дороги», — пролунав механічний голос Лени. «Зараз я трохи переодягнуся і піду приготую нам вечерю», — додала вона, відступаючи назад у коридор.
Лена вийшла зі спальні, щільно зачинила за собою двері й безсило притулилася до холодної стіни. Гіркі сльози градом котилися її щоками, але вона не видала ані звуку, щоб не виказати себе. Увесь цей проклятий час він цинічно знущався з її щирих почуттів і глибокого співчуття.
Раптом у кишені її куртки коротко й вимогливо завібрував мобільний телефон. Це прийшло нове повідомлення від пильної сусідки: «Ну що там у тебе, дитино?» Лена поспіхом витерла мокрі щоки й набрала коротку відповідь неслухняними пальцями.
«Ви мали цілковиту рацію: на підлозі чіткі сліди, він справді вільно ходить». Відповідь від колишньої слідчої прийшла на екран майже миттєво: «Чекаю тебе в себе рівно за десять хвилин. Нам треба дуже серйозно поговорити про подальші плани й виробити стратегію».
Лена з неприхованою відразою подивилася на зачинені дерев’яні двері своєї спальні. Там лежала підла людина, яка безсоромно обманювала її протягом довгих восьми місяців. Та сама людина, якій вона безмежно довіряла і заради якої жертвувала всім.
Гаряча й неймовірно гостра ненависть піднялася в її змученій душі, як величезна темна хвиля. Разом із цією пекучою ненавистю до неї прийшла й холодна, сталева рішучість боротися до кінця. Вона твердо пообіцяла собі вивести його на чисту воду, чого б їй це не коштувало зрештою.
«Мишку, я на хвилинку заскочу до нашої сусідки, а ти поки не галасуй!» — гукнула вона, пересилюючи тремтіння в голосі. «Добре, мамо, я буду тихо сидіти!» — слухняно озвався зі своєї кімнати син. Лена швидко вийшла з квартири й рішуче піднялася сходами на один поверх вище…
