«Ваш бос тяжко поранений і стікає кров’ю! Ми зараз ховаємося в провулку на перетині двадцять четвертої й десятої вулиць, благаю, терміново допоможіть нам!» Вона знесилено впустила непотрібний телефон у калюжу й обережно притягла безживну голову Данила до себе на мокрі коліна, монотонно гойдаючись туди-сюди від пережитого шоку. Холодна злива й далі безжально лила на сплячий Київ, ніби намагаючись змити весь бруд і гріхи цієї кривавої ночі. Але цей дощ ніяк не міг змити липку чужу кров з її тремтячих рук. Від цієї миті Альона Линник уже більше не була просто випадковою, переляканою свідкою чужих розбірок.
Тепер вона стала повноправним і небезпечним гравцем у цій смертельній кримінальній партії. І зараз, зі сльозами на очах дивлячись на вмираючого мафіозного короля у своїх обіймах, вона раптом усвідомила одну моторошну, незаперечну істину. Вона стрімко й безповоротно закохувалася в цього жорстокого чоловіка. На жаль, холодний столичний дощ ніколи не змиває міський бруд остаточно. Він лише робить його ще слизькішим і підступнішим для необережних перехожих.
Альона й далі приречено сиділа в глибокій калюжі маслянистої, брудної води в цьому темному провулку. Поділ і коліна її розкішної смарагдової шовкової сукні тепер були безнадійно зіпсовані брудом і кров’ю. Її занімілі руки все ще щосили притискалися до зяючої діри в боці непритомного Данила Мороза. Він остаточно знепритомнів від крововтрати буквально за кілька митей після того, як вона зробила той рятівний дзвінок. Тепер він був для неї просто дуже важким, моторошно теплим тягарем, що лежав на холодному асфальті поруч із нею.
Його уривчасте дихання ставало дедалі поверховішим і моторошно хрипким із кожною хвилиною. «Ну давай же, тримайся!» — відчайдушно шепотіла вона йому на вухо, голосно цокочучи зубами від пронизливого холоду й глибокого психологічного шоку. «Навіть не смій помирати в мене на руках! Ти ж клятий кримінальний король Києва, чи не так? А справжні королі ніколи не здихають, як пси, біля брудних сміттєвих баків у підворітті». Раптом яскраві фари автомобіля різко прорізали стіну нічної зливи.
Непримітний старенький сірий фургон із виском гальм зупинився біля самого входу в їхній провулок. Бічні зсувні двері машини різко розчинилися, і назовні швидко вийшов сутулий чоловік. Він точно був одягнений не в строгий діловий костюм, як інші люди синдикату. На ньому були звичайні сині медичні хірургічні штани, що виднілися з-під довгого непромокального тренча, а в руках він міцно ніс об’ємну чорну спортивну сумку. Це був явно літній, помітно лисіючий чоловік у простих окулярах у тонкій дротяній оправі, скельця яких миттєво вкрилися краплями дощу.
«Гей ти, дівчино, відійди від нього!» — грубо гаркнув він, швидко підбігаючи до лежачого тіла. «Він же стікає кров’ю, врятуйте його!» — в істериці закричала Альона. Цей похмурий чоловік, якого, як вона знала, звали Віктором і який виконував брудну роботу чистильника синдикату, не став витрачати дорогоцінний час на порожні люб’язності й утішання. Він спритно опустився навколішки просто в калюжу, професійно перевірив ниткоподібний пульс Данила на шиї й обережно підняв йому важкі повіки, оцінюючи реакцію зіниць. «Так, справа кепська, він уже втратив близько літра крові, а може, й значно більше. Швидко хапай його за ноги, зараз ми перенесемо його в машину, піднімаємо на рахунок три».
«Я фізично не зможу підняти його важкі ноги», — жалібно пискнула дівчина, реально оцінюючи свої скромні сили. «Або ти піднімеш їх, або твій бос просто здохне просто тут, у цій брудній калюжі», — люто проревів на неї Віктор. У відповідь на це Альона видала якийсь різкий, некрасивий схлип, сповнений відчаю, але все ж мертвою хваткою вчепилася в важкі Данилові щиколотки. Зараз він був справжнім мертвим тягарем, непідйомним шматком щільних м’язів і важких кісток. Спільними неймовірними зусиллями вони нарешті затягли закривавлене тіло в кузов рятівного фургона.
Усередині машина була повністю позбавлена звичних пасажирських сидінь, зате під зав’язку оснащена страхітливим арсеналом складного медичного обладнання й миготливими моніторами стеження за життєвими показниками. Поки їхній фургон на величезній швидкості мчав крізь нічне місто, порушуючи всі правила, Віктор безжально розірвав на грудях Данила залишки його дорогої сорочки, від чого відірвані ґудзики зі стуком полетіли в різні боки. «Міцно тримай оце», — владно наказав хірург, всучивши в тремтячі руки Альони якогось моторошного вигляду металевий медичний затискач. «Сильно притискай ось просто тут, і краще взагалі заплющ очі й не дивися туди, якщо тебе зазвичай нудить від вигляду свіжої крові». Але Альона, як на зло, все одно подивилася у відкриту рану.
Там вона виразно побачила місиво з рваної людської плоті й темне, пульсуюче сочіння артеріальної крові. Вона фізично відчула, як до горла невідворотно підступає гіркий клубок нудоти, але величезним зусиллям волі змусила себе проковтнути його назад. «Мене зовсім не нудить від вигляду крові», — нахабно збрехала вона, намагаючись говорити твердо. «Просто благаю, врятуйте йому життя». «Свинцева куля дивом пройшла буквально за міліметр від його печінки, зате серйозно зачепила міжреберну артерію», — зосереджено бурмотів собі під ніс хірург Віктор, працюючи інструментами з моторошною, нелюдською швидкістю.
«Цьому хлопцеві сьогодні або фантастично пощастило, або він просто надто злий на весь цей світ, щоб так безглуздо померти». Як і очікувалося, вони знову не поїхали до жодної з легальних міських лікарень. Натомість їхній фургон прибув до секретної підвальної клініки, розташованої десь на околиці Борщагівки й надійно схованої під вивіскою цілодобової пральні. Сперте повітря в цьому підземеллі різко й неприємно пахло хлоркою впереміш із дешевим пральним порошком. Усі наступні чотири довгі години перелякана Альона безвилазно просиділа на жорсткому пластиковому табуреті в кутку операційної.
Вона все ще була вдягнена у свою безнадійно зіпсовану, закривавлену вечірню сукню, безперервно тремтячи від пережитого стресу, поки похмурий Віктор холоднокровно оперував найбільш розшукувану людину в столиці. Дівчина невідривно й гіпнотично стежила за зеленою кривою на моніторі серцевого ритму пацієнта. Кожен черговий пік на екрані був для неї величезним полегшенням і втіхою. Натомість кожна мікроскопічна пауза між ударами серця здавалася їй початком справжнього інфаркту. Коли втомлений Віктор нарешті важко видихнув і відступив від операційного столу, бридливо стягуючи з рук закривавлені гумові рукавички, настінний годинник показував уже четверту ранку.
«Стан пацієнта на цей момент стабільний», — похмуро буркнув лікар, демонстративно закурюючи дешеву сигарету просто під висячою табличкою з написом «Не курити». «Але він гарантовано пробуде без свідомості ще щонайменше день, а може, й усі два дні, бо йому терміново треба влити багато донорської крові». «Я вже підключив до нього один повний пакет, але цьому здорованеві скоро точно знадобиться ще більше рятівної рідини для відновлення». «Щиро вам дякую», — щиро, зі сльозами на очах прошепотіла Альона. «Навіть не думай дякувати мені за це, краще подякуй тому щедрому депозиту, який твій бос завбачливо поклав на мій анонімний офшорний рахунок ще років п’ять тому».
Після цих слів хірург Віктор підозріло примружився й дуже уважно подивився на дівчину, що сиділа. «А ти ж явно не з числа його звичних, постійних подружок на одну ніч. На твоєму тілі немає ні кримінальних татуювань, ні старих шрамів від розбірок, зате на тобі зараз сукня від дизайнера, яка на чорному ринку коштує значно дорожче, ніж увесь мій заміський будинок. Відповідай чесно, хто ти взагалі така?» «Я просто звичайна ресторанна офіціантка», — втомлено відповіла Альона, у знемозі впустивши свою важку голову в брудні долоні…
