Щоранку Ольга звичним маршрутом поспішала на службу через підземний тунель. Дівчина була вже на четвертому місяці очікування малюка, і, на превелику радість, ранкової нудоти не спостерігалося, тож працювати вона могла повноцінно. Єдиною бідою залишалася страшенна сонливість: вона з величезними труднощами змушувала себе покинути тепле ліжко, щоб потім мчати на роботу, мов ошпарена.
У самому переході традиційно панувала метушня й стояв гул від кроків. Біля виходу на вулицю незмінно збиралися місцеві безхатченки: Феодор на прізвисько Косий, Михайло Іванович і ще приблизно п’ятеро чоловіків стояли з простягнутою рукою. Ольга просто фізично не могла пройти повз їхню біду з кам’яним обличчям, вона щиро співчувала цим нещасним і за будь-якої фінансової можливості купувала їм гарячий чай із булочкою чи пиріжком.
Ці знедолені люди щоразу відповідали їй глибокою й щирою вдячністю. А от продавчині квіткових яток, що працювали неподалік, лише насмішкувато перезиралися й крутили пальцем біля скроні:
— Зовсім несповна розуму дівка. Одразу ж видно з речей, що далеко не мільйонерка, при надії, а все одно спонсорує цих ледарів.
— Так кожен зуміє — стовбичити з простягнутою долонею, — далі обурювалися торговки. — А ти піди й спробуй копійку заробити! Відстій повну зміну на ногах. Ще й купюри їм суне, вони ж однаково ці гроші на випивку спустять!
Цим жінкам було геть невтямки, наскільки глибоко Ольга відчуває чужий біль і розуміє цих людей. Вона на власному досвіді знала, як це — опинитися без даху над головою, страждати від голоду й безпросвітного відчаю.
Звісно, дівчина усвідомлювала, що багато волоцюг зловживають алкоголем, але розуміла, що це відбувається виключно від безнадії та постійного пронизливого холоду. Днями безперервно вони мерзли на протягах, спостерігаючи за перехожими, які бігли у своїх справах. Кожного з цих заклопотаних людей хтось чекав у теплому домі, хтось за них хвилювався.
А от людину без певного місця проживання не чекав абсолютно ніхто й ніде. Вона залишалася сам на сам із цим величезним світом. Так само, як і сама Оля.
Дівчина привітно змахнула рукою своїм давнім знайомим і раптом помітила серед них зовсім нове обличчя. Це був доволі молодий чоловік, на вигляд близько тридцяти років, який спирався на милиці, з копицею довгого й давно немитого кучерявого волосся. Він нікого не гукав, не випрошував монет, а просто мовчки застиг, спрямувавши погляд кудись у порожнечу.
Біля його ніг лежав старий кашкет, куди рідкісні жалісливі перехожі кидали дріб’язок. Серце Ольги раптом стиснулося від гострого, пронизливого жалю до цього хлопця.
«Боже правий. А я ще смію нарікати на свою долю. Перед тобою людина без ноги стоїть, і нічого, якось далі існує», — промайнуло в її думках.
Піддавшись раптовому душевному пориву, вона купила рум’яний пончик із джемом, склянку гарячого чаю й простягнула незнайомцеві:
— Візьміть, будь ласка, це від щирого серця, смачного вам.
Чоловік неймовірно знітився й подивився на свою рятівницю з такою глибокою вдячністю:
