Дивилася на це запитання. Потім закреслила акуратно, однією рівною лінією, і закрила зошит.
У ящику вовтузилися. Скиглив хтось із двох, неголосно, радше для порядку, ніж із потреби. Тамара сиділа за столом і дивилася в стіну. Потім подумала про Дениса. Незрозуміло звідки, незрозуміло чому, просто він з’явився в голові, як іноді з’являються думки про справу, яку давно треба було зробити, і все відкладалося.
Вона не взяла телефон. Але й думати про щось інше теж не виходило. У списку справ на вівторок з’явився пункт, якого раніше ніколи не було. Тамара писала список звечора: город полити, завісу на воротах таки полагодити, купити соди. Потім узяла ручку знову й вивела внизу: подзвонити Денису. Поставила крапку. Закрила зошит.
Уранці вона прочитала цей пункт, випила пів кружки чаю, прочитала ще раз. Сірий у ящику ганяв по колу стару рукавицю, яку Тамара кинула йому вчора за браком кращого. Тихий лежав поруч і робив вигляд, що його все це не стосується.
Тамара взяла телефон, знайшла в списку контактів «Денис» — номер вона записала три роки тому, коли він змінив сімку — і поклала телефон назад на стіл. Встала, вимила посуд. Витерла мийку. Повісила рушник. Повернулася. Взяла телефон знову.
Гудків було сім. Тамара рахувала.
— Алло? — Голос у Дениса був сонний, трохи хрипкий, хоча на годиннику стояло без десяти десята ранку.
— Це бабуся, — сказала Тамара.
Він мовчав секунди дві. Тамара чула, як він там, з того боку, мабуть, сів на ліжку.
— Бабусю, привіт, — сказав він. — Усе нормально?
У голосі була настороженість, старанно прикрита, але чутна, як скрип дошки під килимом: якщо дзвонить сама, значить, щось сталося. Це була їхня спільна логіка, вироблена за багато років.
— Нормально, — сказала Тамара. — Просто так подзвонила.
Мовчання з його боку тривало рівно стільки, скільки треба, щоб зрозуміти: він не вірить. Тамара чула це мовчання так само виразно, як чує невимовлене слово.
— Я вовченят знайшла, — сказала вона. — Виходжую вже другий тиждень.
Це не було тим, що вона збиралася сказати першим. Але саме це й вийшло.
Денис пожвавішав негайно, як пожвавлюються від новин, які не про хворобу, не про гроші й не про ремонт.
— Зачекай, — сказав він, і з голосу було чути, що встав і кудись пішов. — Це як вовченят? Живих?
— Живих, — підтвердила Тамара. — Двох. Знайшла в мішку на черемсі біля струмка.
— Бабусю… — Він явно не знав, з чого почати. — Це ж дикі тварини. Вони виростуть, небезпечно ж буде.
— Знаю, — сказала Тамара. — У центр реабілітації віддам. Черга — пів року.
— Тобто ти їх тягнеш пів року? — спитав Денис. Не з докором, із щирим подивом, яким дивуються несподівано відкритому факту.
— Імовірно, — сказала Тамара.
Це було її слово, робоче, бухгалтерське, яким вона свого часу закривала спірні рядки у звітах. Денис, коли був молодший, передражнював його, витягував «о» і морщив ніс. Зараз не передражнив. Просто трохи помовчав. Мовчання було іншої якості, ніж на початку розмови. Не насторожене. Просто тихе.
— Я диплом пишу, — сказав Денис. — Важко.
Він сказав це сам, без жодного запитання з її боку.
— На яку тему?
