— спитала вона.
— Їм корисно, — відповів Порфирій, знизавши плечима з таким виглядом, ніби це було цілком очевидно й не потребувало пояснень. Він явно читав або в когось питав. Інакше звідки про сир?
Тамара відчинила двері ширше й відступила вбік, мовчки, що означало «Заходь». Вони стояли біля ящика вдвох і дивилися. Сірий вовтузився в кутку з уривком куфайки, який примудрився відірвати. Тихий сидів і спостерігав за ним із виглядом глядача, який купив квиток на виставу, що його трохи розчарувала.
— Сірий точно виживе, — сказав Порфирій задумливо, не відриваючи погляду від ящика. — Тихий — побачимо.
— Виживуть обидва, — сказала Тамара. Це вийшло різкіше, ніж вона мала намір.
Порфирій подивився на неї уважно, без здивування, і нічого не відповів. Потупцював, узяв зі столу шапку й пішов. Двері за ним причинилися тихо. Тамара перевела погляд на Тихого. Той дивився на неї тепер тими самими блакитнуватими очима, в яких не читалося нічого певного.
Увечері вона взяла телефон. Читала довго, в окулярах, гортаючи пальцем униз. Центр реабілітації диких тварин, один на всю область, триста кілометрів від хутора. Сайт старий, останнє оновлення два роки тому, але телефон є.
Тамара дочитала до кінця сторінки, потім повернулася й прочитала знову, повільніше. Вовченят, вирощених руками людини, у дику природу не випускають. Вони не вміють полювати, не бояться людей, не знають зграї. Це було не питання, це був факт, написаний коротко й без співчуття. Далі: про притулки — тримають довічно за наявності місць, за відсутності присипляють. Приватні ліцензовані господарства — їх мало, черга.
Тамара поклала телефон на стіл. Подивилася на ящик, де за бортиком вовтузився Сірий. Вона вже знала це. Або могла знати, якби захотіла. Але думати про це було ні до чого, поки вони не зміцніли. Так вона пояснювала собі. Це було зручне пояснення.
Наступного дня, після ранкового годування, вона набрала номер центру. Гудки йшли довго: п’ять, шість, сім. Тамара стояла біля вікна й дивилася на черемху, білі квіти вже починали осипатися, дрібні пелюстки падали в траву.
— Алло, — сказав жіночий голос, утомлений, як у людини, яку сьогодні вже багато разів питали про щось складне.
— Добрий день, — сказала Тамара. — Знайшла двох вовченят, виходжую другий тиждень. Що мені робити далі?
Жінка вислухала. Поставила кілька запитань: вік, стан, чим годують. Тамара відповідала коротко й по суті.
— Тримайте, поки не зміцніють, — сказала жінка. — Потім привезете, або ми заберемо, як домовимося. Місць зараз немає, але ми вас у список внесемо.
— Коли місць нема? — спитала Тамара.
— Черга — пів року, — відповіла жінка. — Може, більше. Як звільниться місце.
Тамара помовчала секунду.
— Зрозуміло, — сказала вона. — Дякую.
Поклала слухавку. Пів року — це травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень. Це означає, що розмова про те, «що далі», тільки починається, і вона до неї не готова.
Сірий вибрався з ящика о третій дня. Тамара почула негучний стукіт — не падіння, просто приземлення, і вийшла з кімнати на кухню. Сірий стояв на підлозі біля ящика й дивився навсібіч із виглядом людини, яка щойно зійшла з потяга в незнайомому місті й поки не вирішила, що думати.
Потім пішов. Нерівно, спотикаючись об власні лапи, забираючи вправо, але йшов. Тамара рухалася за ним на невеликій відстані, стежачи, щоб не заліз під плиту, там щілина якраз під його розмір. Сірий обійшов ніжку стола, обнюхав кут, торкнув лапою холодильник. Із ящика звісився Тихий. Дивився зверху, не спускаючись.
Сірий потупцював біля холодильника ще трохи, потім розвернувся й пішов назад. Дістався до ящика, спробував залізти. Не з першого разу, зісковзнув, спробував знову, чіпляючись і пихкаючи. Тамара стояла поруч і не допомагала. Заліз.
Тамара видихнула й тільки тут зрозуміла, що не дихала, здається, з тієї миті, як він упав. Це було трохи безглуздо, і вона це визнала, хоча визнавати було нікому.
Увечері вона відкрила зошит і внесла події дня: «Сірий упав, пройшовся кухнею, повернувся сам. Тихий розплющив очі два дні тому, Сірий — сьогодні до полудня, обоє їдять добре». Потім вона дійшла до рядка про дзвінок у центр і написала: «Черга пів року». Нижче, трохи подумавши, написала: «Що далі?»
