— Ні, — відповіла Тамара, забираючи решту.
Зіна дивилася їй услід. Тамара не озиралася.
В автобусі назад вона тримала пакет на колінах і рахувала стовпи за вікном. Потім перестала рахувати й подумала про Дениса. Востаннє він дзвонив у січні: вона пам’ятала, бо тоді ще була хуртовина, і телефон вона знайшла не відразу під стосом книжок. Зараз травень. Чотири місяці. Тамара переклала пакет на інше коліно.
Двері вона не замкнула, це вона згадала тільки в автобусі й вирішила, що нічого страшного. Тому не здивувалася, ввійшовши на кухню: Порфирій сидів на її стільці біля коробки. На колінах у нього лежало друге вовченя й дивилося вбік із виглядом істоти, яка ні в чому не має потреби, але не заперечує. Тамара зупинилася в дверях.
— Живий! — сказав Порфирій, не підводячи очей. — Верещав увесь час. Потім заспокоївся.
Тамара зняла пальто, повісила на гачок, підійшла й узяла вовченя з його колін. Те негайно тицьнулося носом їй у долоню.
— Дякую! — сказала вона коротко.
Порфирій, крекчучи, встав, потупцював біля столу. Уже в дверях озирнувся.
— Назви їх хоч якось, — сказав він. — А то «перший», «другий» — як у відомості.
Тамара не відповіла. Порфирій пішов, за ним грюкнули двері, зашаркали кроки подвір’ям. Тамара стояла біля коробки й дивилася на обох. Перший уже вовтузився, вимогливо поглядаючи. Другий сидів у неї на руках і мружився. Вона дивилася довго. Потім відкрила зошит на новій сторінці й узяла ручку.
Зошит лежав на краю столу, і Тамара відкрила його вранці просто щоб внести нічні годування, і побачила. На верхньому рядку нової сторінки, між вечірнім записом і ранковим, стояло два слова: «Сірий» і «Тихий». Написано її рукою, її ручкою, тим самим акуратним почерком, яким вона вела таблиці тридцять років у колгоспній бухгалтерії.
Коли — вона не пам’ятала. Мабуть, уночі, о четвертій ранку, поки тримала спринцівку й не цілком тямила. Тамара дивилася на ці два слова. Потім узяла ручку й вписала в стовпчик час нічного годування. Закреслювати не стала.
Сірий у цей час якраз дерся по светру до краю ящика, вперто, із сопінням, чіпляючись маленькими кігтями за петлі в’язки. Тамара спостерігала краєм ока. Дотягнувся до краю, перехилився, мало не з’їхав, устиг утриматися.
Дерев’яний ящик з-під інструментів був глибший за коробку. Вона принесла його із сараю ще два дні тому й вистелила зсередини старою куфайкою. Переклала обох. Сірий негайно почав дертися по куфайці до нового краю з тією самою методичною наполегливістю. «Упертий», — подумала Тамара. Це звучало в неї в голові не як скарга.
На дев’ятий день, о сьомій ранку, Тамара піднесла піпетку до морди Тихого, і той не потягнувся до неї відразу, як зазвичай. Просто дивився. Очі в нього розплющилися: мутні, блакитнуваті, трохи розфокусовані, як буває у всіх вовченят у перші дні. Він дивився просто на неї, і Тамара завмерла з піпеткою на півдорозі.
Вони дивилися одне на одного секунди три або чотири. Потім Сірий сунув морду між ними й буцнув Тихого в бік, діловито, без злого наміру, просто даючи зрозуміти, що піпетка потрібна йому теж. Тихий відвернувся.
Тамара догодувала обох, вимила піпетку, відкрила зошит. Написала: «Тихий розплющив очі. Сірий — завтра-післязавтра». Потім ручка затрималася над рядком. Тамара прибрала її, не написавши нічого більше. Але крапка в кінці запису вийшла більшою, ніж звичайно, ніби натиснула трохи сильніше, ніж треба.
Порфирій прийшов сам, без попередження, постукав у двері о пів на одинадцяту. У руках тримав невелику миску, прикриту блюдцем.
— Сир, — повідомив він, простягаючи миску. — Від Нюриної кози, з далекого хутора. Домовився вчора.
Тамара взяла миску. Подивилася на неї.
— Навіщо?
